"Мені зоря сіяла нині вранці..."

Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно. І благодать — така ясна лягла мені на душу сумирену, що я збагнув блаженно: ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю протятий, мов огнем. Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі — ніби вічна мати, вивищена до неба (від землі на відстань справедливості), прощає тобі хвилину розпачу, дає наснагу віри, що далекий всесвіт почув твій тьмяний клич, але озвався прихованим бажанням співчуття та іскрою високої незгоди: бо жити — то не є долання меж, а навикання і самособою- наповнення. Лиш мати — вміє жити, аби світитися, немов зоря.

18.1.1972 р.

Це перший вірш написаний поетом в камері попереднього ув'язнення Київського КДБ після арешту 12 січня 1972 р. Він відкриває новий етап Стусової творчості - період "Палімпсестів". Особливістю першої збірки цього періоду "Час творчості/Dichtenszeit" є дуже особистісний її характер і тісний зв'язок з безпосередніми реаліями та переживаннями, зв'язаними зі слідством, несправедливістю і розлукою з рідними та друзями.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.