Наснилися мені мої кохані, і кожна з них чужа і не моя, і кожна, мов холодна течія, моєї віри підмиває камінь, і кожна з них, убрана до весіль, несе в руках сумний букет трояндний — рясний, як радість, ярий, наче біль, що чим нестерпніший, то більш принадний. Гуртом рушаємо до когось в гості, а тому очі круглить переляк, не сподівався він стількох друзяк — стоїть блідий, сумний, простоволосий. О ні, не надарма оцей парад, мов поховальний хід. І я сумую, не знаючи, котру з своїх троянд — червону ачи чорну подарую, аби не сприкрити. Здається, сто смертей взяло мене під руки і згубило межи собою. Ще допіру дніло, і ледь торкався сон моїх очей.
22.1.1972 р. Камера попереднього ув'язнення Київського КДБ, вул. Володимирська, 10-й день після арешту