15 листопада 1966 року у Василя Стуса народився син – Дмитро. Для поета це стало знаковою подією. Не зважаючи на відстані і відсутність постійного щоденного спілкування, поет присвячував синові вірші, вчив умінню бути собою і бути людиною попри обставини, прагнув, аби його син навчився перти по життю «буром».
Яким мріяв бачив свого сина Василь Стус? Чому вчив? Які моделі чоловічої поведінки вважав добрими для людини у світі?
* * *
Синоку мій, ти ж мами не гніви і не збавляй їй літа молодії. Мене ж — не жди. Бо вже нема надії схилитись голова до голови на щиру радість. Більше не чекай. Я вже по той бік радісного світу. Закрию скоро погляд сумовитий, хіба що з того світу виглядай —
і я тебе почую. Синку мій, ти вже не йдеш мені в розкриті руки. Не дай же, Боже, звідать тої муки, котра на мене дивиться з пітьми. Там тисячі недовідомих днів, від подумів уже холонуть груди. Ні, не було мене, й нема, й не буде: судилося згоріти на вогні на власному — залишиться лиш тінь та дим від попелища зрине вгору. Двигтить, як молот, моє серце хоре, та ти ж мене — і мертвого — зустрінь. Це ж я тобі назустріч завше йшов, і серце обпікалося тобою — знайди ж мене — під чорною ганьбою, межи слідами чорних підошов. 22.3.1972 року, "Час творчості"
«Валю, не журися мною. Я можу повторити й сьогодні — що, насамперед, живу тільки Вами — тим, що в мене є Ви — наші з Тобою батьки (в мене їх четверо і в Тебе їх четверо), що в мене є Син і є Ти, моя найсолодша, моя найчистіша, моя найславніша Кохана, Богородиця, лебединя. Заради Вас я зробив би все — Ви для мене — вся моя радість, а тому Ваші прохання я приймаю без розмов. Валю, я живу тільки нашим Сином, а тому і терплю це все, хоч і терпець — коло самого краю вже. І не
раз я думав — досить уже! Але схаменешся, згадавши його, дорогу мою крихітку. Який він славний — на тому фото, в задумі, в лузі. Дякую Тобі за обидва знімки» (Лист від 22.05.1973 з Мордовії).
Синові Ти десь уже за пам’яттю. В пітьмі утрати, до якої звикло серце. І світишся, мов зірка, з глибини узвишшя наднебесного. Тобі все п’ять лиш літ. І ти в тих літах стрягнеш, як зерня в шкаралущі. Болю мій, на попіл вигорілий, як нестерпно було б тебе удруге народити і знов, як перше, вздріти немовлям!
Василь Стус - синові 15 травня 1980 року: «Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені... Бо... коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб жити в ньому ти маєш стати злим, світ закриється від тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці ненависти, із яких вона струмуватиме до світу. Тоді й від світу ти матимеш те саме. Попри всю несправедливість, треба вміти любити, вірити, зберігати надію, бо наш світ — добрий, просто обмеженість людських поглядів викривила його в нашому сприйнятті. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився чи що, вибачати...»
«Дорослій, сину. Ти мусиш швидко доросліти. Убережися зараз од багатьох зваб (у Твої роки сто чортів починають лізти в душу — Ти їх жени геть, знай-бо: від того, як Ти впораєшся з цим чортогонінням, багато в чому залежатиме Твоє життя). У Твоєму тілі, у душі Твоїй заговорять нові голоси — багато всіляких бажань нових. Треба бути готовому до цієї крутії — і триматися так, аби потім не було соромно, що не встояв, що піддався звабі і т.д. Якраз до цього Твого віку повторюю свій переклад пречудового вірша Редіярда Кіплінга (він теж писав вірша “Синові“, хоч назвав його "If").
Коли ти бережеш залізний спокій всупір загальній паніці й клятьбі, коли наперекір хулі жорстокій між невірів ти віриш сам собі. Коли ти вмієш ждати без утоми, обмовлений, не станеш брехуном, ошуканий, не піддаєшся злому, і власним не хизуєшся добром. Коли тебе не порабують мрії, в кормигу дум твій дух себе не дасть, коли ти знаєш, що за лицедії — облуда щастя й машкара нещасть. Коли ти годен правди пильнувати, з якої вже зискують махлярі, розбитий витвір знову доробляти, хоча начиння геть уже старі. Коли ти можеш всі свої надбання поставити на кін, аби за мить проциндрити без жалю й дорікання — адже тебе поразка не страшить. Коли змертвілі нерви, думи, тіло ти можеш знову кидати у бій, коли триматися немає сили і тільки воля владно каже: стій! Коли в юрбі шляхетності не губиш, а бувши з королями — простоти, коли ні враг, ні друг, котрого любиш, нічим тобі не можуть дорікти. Коли ти знаєш ціну щохвилини коли від неї геть усе береш, тоді я певен: ти єси людина і землю всю своєю назовеш.
Подам — по пам’яті розмитій — і переклад М.Лозинського:
Владей собой среди толпы смятенной, тебя клянущей заьсмятенье всех. Верь сам в себя — наперекор вселенной и маловерам отпусти их грех. Пусть час не пробил — жди, не уставая, пусть лгут лжецы — не снисходи до них. Умей прощать. И не кажись, прощая, великодушней и мудрей других. Сумей поставить в радостной надежде на карту все, что накопил с трудом. Все потерять и нищим стать, как прежде, чтоб никогда не пожалеть о том. Сумей принудить нервы, думы, тело тебе служить, когда в твоей груди давно уже все пусто, все сгорело и только воля говорит — иди!
Далі забув. До того ж — зробив пропуски. Але — суть зберіг. Найкраще з вірша — тут.
Ось так і треба жити. Отак і триматися, виборюючи самого себе з лінощів, бездіяльності, безінтересу і т.д. Учися жити — то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч прожили життя. Але тут і дивувати ніяк: хто вчить жити? Люди, народившись, вважають, що жити вони вміють. Для багатьох це — прибільшувати свою власну порожнечу всякими набутками — давай купимо те чи те. Оце — і все життя: заслонити свою порожнечу громаддям машин, телевізорів і т. д. Але — це смішне вміння, це наївна спроба втекти од життя на луки задоволення. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові — міра життя (Лист від 1.06.1981).
Дорогий Дмитре, ну, от, Тобі вже сімнадцять років. Я й не зогледівся, коли це сталося. Для мене Ти — мов янгол, що спустився з хмарки. Для мами, звичайно, ні: для неї Ти вічний. Не знаю, чи поздоровляти Тебе з цим ювілеєм юності. Зрештою, всяке поздоровлення з днем народження — для мене зрозуміле не зовсім. Які наші заслуги — в тому, що виповнилося 20 чи 40 літ? Такий уже етикет. Може, це — од людського бажання побільшити сферу свят: аби було видніше, світліше, мов од штучних лампіонів.
Що ж Тобі побажати? І чи маю я право на те, щоб Тобі бажати? Це одне з найдразливіших питань у моїх усе-далеких стосунках із Тобою. І все ж побажаю: живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) — свідчення життьових поразок. Твій життьовий шлях — чергова з них. Коли я був у Твоєму віці, то вважав, що я всесильний, усемогутній, як Бог. Приємно, що було таке відчуття. Навіть згадувати — приємно. Хоч згадую — із усмішкою. Зі скептичною. Я далеко не всесильний, як бачиш.
Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу — і немудро, і негідно, може. Але — і не пливи за течією. Будь собою — тобто, виробивши тверді орієнтири, що таке добро і що зло, виростай у їхньому магнітному полі, аби по ньому все в тобі скристалізувалося (так Вернадський писав, згадуючи геологічні структури). Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема. Ще додам — ідеал Краси.
"Бери од кожної пори свого життя те, що вона тобі пропонує. Вимагати од часу — і немудро, і негідно, може... Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема..." (Василь Стус)
Зле жити без ідеалів, але не менше зле — з ідеалами. Втім, уточнити смисл слова “жити“ я б не наважився: у мої 46 років воно таке ж таємниче, як і в Твої. Роки пішли тільки на те, щоб сказати: і не це, і не це, і не це. Не знаю, чи Ти повторював ці слова, чи, може, тільки допоминаєшся: життя — це праця, любов, футбол, боротьба, щастя, мандри, навчання і т. д. Стверджуєш, щоб завтра засумніватися: воно — не тільки праця, любов, футбол і т. д. Людина існує не пізнанням (хоч — і пізнанням), не працею (хоч — і працею), не любов’ю (хоч — і нею). Людина живе, щоб жити. Дуже неокреслено, але окресленіше не сказав ще ніхто. Намагайся зрозуміти інших людей, бачити в їхніх життях їхню правду, яку треба приймати, а не оспорювати. Отож, суди про людей не зі своєї позиції тільки, а й з їхньої. Ще краще — з кількох позицій. А як би вчинив тут П’єр Безухов чи Роберт Джордан чи Мартін Іден, наприклад? Для цього треба мати щедре серце. Живуть же по-своєму дерева і квіти, жаби і ластівки, щурі й соколи. І претензій до них ніхто не ставить. Так і люди.
"Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом..."
Щедре серце — дається любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити — то велике вміння. Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи — коли буде) — намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її — небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу — кращати, а не гіршати. Любов — то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом (Лист від 3.10.1983 з Кучинського табору).
* * *
Літня спека. Порох. І пісок перегрітий обпікає п’яти. На ґарґошах мій сидить синок, шию обхопили рученята. За плечима аж рипить рюкзак у руках авоська і валіза. Тільки ти у долі не жебрак і тебе не з’їсть грошова криза. Хай лишилось жити два-три дні, хай останній вибуде поранок, а перед очима рідний ґанок, рідний край у рідній стороні, де ледь-ледь зіпершись до воріт віща мати, ніби синя птиця виглядає, світиться, святиться і журливий шле тобі привіт. Як її чекання береже від притоми і від спроневіри! Щирі, ми пробудем завжди щирі. І невже не зможемо? Невже?