Наснилося, з розлуки наверзлося, з морозу склякло, з туги — аж лящить: над Прип’яттю світання зайнялося — і син біжить, як з горла кров біжить!
Мов равлики, спинаються намети, а мушля в безсоромності цноти ніяк не знайде барви для прикмети твоїх надсад, твоєї німоти. І шклиться неба висліпла полуда — тверда труна живих, як живчик, барв. Бреде зоря — сновида і приблуда — одержаний задурно щедрий дар. А човен побивається об здвиги повсталих хвиль, твердих, немов стовпці. …Підтале чорноводдя зелен-криги займається світанням на щоці.