О, скільки слів, неначе поторочі!

І всі повз мене, ніби кулі, б’ють, і всі мою живу минають суть, а тільки строчать, строчать, строчать, строчать. А я іду — крізь ці слова облудні, незнані досі. Тут передова, де всі твої бійці — одні слова. І сіють зраду спогади марудні, що передовіряються перу і забивають дух тобі єдиний, і тьмою тьмиться образ України, допіру він розтане — й я помру. І в помережані увійду ночі, де ні жалю, ні радощів не ймуть, а так живуть — і смерть свою жують. О, скільки слів, неначе поторочі.

23.01.1972

Natalia
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.