Сурмлять прощання дальні журавлі, на пізніх ватрах догоряє осінь, і обрію зеленувата просинь, мов кораблі, гойда гірські шпилі.
Тривожить вітер віти чорних сосон, колише біля пристані човни, берез хвилює неспокійні сни, ворушить хмар улежані покоси.
І місячна доріжка ув імлі лягла сріблястим спалахом на хвилі. Окрилля хвиль — неначе гуси білі! проблисне і розтане віддалі.
Та зорі, як медузи, брижать воду: в'юнкі маленькі рибки золоті хлюпочуться в холодній самоті. Пантрує місяць їх цнотливу вроду.
Прощай, Урале, радісна покаро! Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють, немов прощальні поцілунки шлють, лиш чути серця трепетні удари.
Хай відсурмили дальні журавлі, хай сурми вранці виграють тривогу,— та хороше на цій землі, їй-богу, тривожно й хороше на цій землі.
XI. 1962