Київ (1963 - 1972)12 липня 2020

Перекладацтво

Перекладацтво для Василя Стуса було способом прилучення до світової культури, але також і засобом власного творчого становлення. У різний час – і в університеті, і у концтаборах – він перекладав з німецької, російської, іспанської, італійської, англійської, французької – Ґете, Рільке, Целана, Бенна, Унґаретті, Лорку, Рембо, Мопассана, Цвєтаєву тощо.

Його однокурсники загадують, що, будучи наймолодшим у групі, він швидко завоював авторитет і став найпомітнішим. З одного боку, Стус читав доступні у Донецьку видання митців "розстріляного відродження" (Хвильового, Свідзінського, Плужника тощо), з іншого – світову класику: Канта, Ніцше, Монтеня, Фейербаха. Вже тоді добре знаючи німецьку, читав у оригіналі. Сам вивчив латину. У 1969 Стус пише про "захоплення Рильським і Верхарном", що, на думку Д.Наливайка, "виявилося скороминущим і помітного сліду в його поезії не залишило". Натомість «післяармійський час» Стус означує так: «Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився — тільки десь 1965-66 рр.». 1969 року Стус писав, що найбільше любить Гете, Свідзінського і Рільке. Одним з найпомітніших у перекладацтві Стуса є корпус текстів Райнера Марії Рільке, над яким Стус працював у концтаборах, не маючи необхідної додаткової літератури і словників, але виконавши цю роботу на найвищому рівні. Це перекладацтво було для Стуса особливо важливим: воно дозволяло йому залишатися собою – митцем, прилученим до світової культури, навіть перебуваючи у нелюдських умовах. Ця творчість дозволяла йому вибудовувати аналогії із власним життям.

У одному з останніх листів із Пермі, коли Стус не зміг побачитися із дружиною, він писав їй у листі:

"Проперекладаю Тобі далі, бо то — сіль цього вірша-поеми: “Вона, тримавшись за Гермеса, йшла — у смертнім рам’ї плуталися ноги — така сполошена, покірна й ніжна. Уся в собі, як образ Все-Надії, не бачачи ні шляху, ні мандрівця, що поруч був, вона ішла в життя. Уся в собі. Наповнена по вінця холодним небуттям. Як овоч, повний солоду і томи, уся налита повнотою смерті, з таємною печаттю новизни. Була вона в цнотливості новій така недоторканна, стать її скидалась на вечірню юну квітку, а руки так од шлюбних втіх одвикли, що навіть обережний доторк бога вражав її, немов зухвала близькість. Це вже була не та білява жінка, що увійшла мотивом в спів поета, уже не острів шлюбного кохання, уже не власність будь-кого з мужчин, вся — мов розвіяні довгасті коси, мов випалі дощі, саможертовна, як просфора, поділена на всіх. Вона корінням стала. І коли бог зупинив її і з болем мовив “він озирнувся!“ — не збагнула мови, і тільки запитала стиха “хто?“ Ось це, Вальочку, Еврідіка. Тобто — Ти. А Еврідіка — суть поемки Рільке, її головна тема, така близька мені тепер, особливо після нашого не-побачення".

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.