О ти, високе дерево гінке, уже безлисте: опирайсь навалі небес, що ломляться в твоє гілля. Прошитий сонцем, повний і густий, його вершок, здається, марить нами. Та вся його душа — уже провулок небес. А небеса не знають нас. Найгірше те, що ми, як птаства ключ, все деремося крізь нові одслони, а простір ті одслони владно мінить, бо лиш з світами в приязні. Мацак чуттєвих наших хвиль запраг опони, і тішиться відкритістю, як стягом. ... Вершок дерев — то ностальгії знак.
"Цей вірш у Рільке римований (шестирядник), а я зробив біло, прагнучи якомога більше віддати — тексту" (Василь Стус. Лист до дружини та сина від 1.08.1982 р.).