Частина перша
1. Так стрімко вознялося над собою це дерево гучне, Орфеїв спів! І стихло все. Але і німотою уже початок, знак і порух зрів. З мовчазних лігов звірі виринали в прояснений і виріджений ліс. Не хитрощі, не ляк їм горла стис, коли вони так пильно наслухали себе самих. Здається, по серцях їм рик і рев стихали. Де недавно була хіба що хижка для вслухання яскиня найтьмянішого бажання з одвірком, що здригається невгавно, — собори спорудив ти їм в ушах.
2. Зовсíм дівча, вона у світ прийшла, як ліра й спів злились в однім гучанні, промінячись у весняному вбранні, і в мене в слуху спати прилягла. Там і поснула. Сон її пойняв діброву й луг, що дух мій змилували, і далеч, що відчутна й чуйна стала, і кожен подив, що мене опав. Приспала й світ. В довершенні своїм дочка твоя, Орфею, вже й не хоче збудитися. Дивись — воскресла, спить! Де ж смерть її? Ти — зможеш поновить мелодію, ледь вщухне спів урочий? А з слуху випаде? — Дівча зовсíм.
3. Спромігся бог. Людині ж задарма крізь ліру завузьку в той слід ступати. Там, де розпуттям серць нам дух розп’ято, вже храму Аполлонові нема. Спів без бажання, — вчив ти повсякчас. Чужі йому тріумфи після всього. Спів — то буття, таке легке для бога. Коли ж нам жити, як опроти нас господь воліє всесвіт обернути? Юначе, це не те, що ти любив, як гуком рвав уста. Учись забути — і згубиться без сліду гомін твій. Бо іншим духом повен справжній спів: дух пустки. Подих бога. Вітровій.
4. О ласкаві, хоч зрідка пройміться духом, чужим вам, благоволіть хай перед вашим обличчям двоїться, а, поєднавшись за вами, тремтить Серць припочатки — то ви, святолиці і побожні. Крізь вічність лежить ціль і дорога стріли. Промениться вічний ваш сміх, що в сльозі мерехтить. Ви ж, тягарі, укоряйтеся горю — в лоно вас приймуть тяжіння земні. Тяжко бо й горам, тяжко бо й морю. Ви ж, дерева, наче діти, у зрості, вже й обважніли. Не дайтесь мані! Але ж бо й вітер! Але ж бо й простір!
5. Надгробків не муруйте. Хай віднині йому троянди шану віддають. Бо це Орфей, що і в своїй одміні сповна існує. Не в найменні суть і нам шукати. Він існує зрідка, лиш піснею, що гинучи бринить.
Так ронить пелюстки трояндна квітка — защедра й ти, життя коротка мить! Коли б ви знали цей приділ конань, оцю невідворотну мить агоній! Як спів заходить за останню грань Орфей іде, куди шляхів немає, поклавши на решітко струн долоні, і ловить збіглий гук і почезає.
6. Він не тубілець. Його початкове дальнє єство із двосвіту пішло дійшліше гнув би віття вербове той, хто пізнав, як коріння росло. На ніч канунів не треба лишати — мертвий про себе старатися звик. Цей же, накликаний, міг би додати до милосердя власних повік Привид, якої б не був він прояви, чари домашнього вогнища й трави тільки б він сяєвом ліри ожив Справжній цей образ потьмити не в силі жоден із тих, що живі чи в могилі, він же і дзбан і обручку хвалив.