В поезії якось гармоніюється минуле, сучасне і майбутнє. Гармоніюється так, що все стає сучасністю, відчутною на дотик реальністю. Як у Рільке: «один, я ніби водночас дитя, хлопчак, мужчина».
Бачений поетом світ проходить крізь всі органи відчуття, відлунливі, як сейсмограф. Читаючи Рільке, відчуваєш, що десь у глибині вірша, сказати б, у правірші поет уже неодноразово контактував зі світом. У поетичному ж тексті цей світ контактує зі своїми численними збагачуваними подобами, що були створені в попередніх контактах. Кількаразове відображення не «знімає» нічого з набутого раніше. Створюється враження незглибимої суті, ускладнюваної і прояснюваної. Справді, Рільке мав рацію, кажучи, що пише не поет: поетом щось пише. Не дивно: пише і поет, і навколишнє. Може, через поета пише природа — своєю рукою, або так, як у дві руки (своєї і вчителя) виводить літери першокласник.
Міниться світ, міниться людина, міниться розширюваний людино-світ. І через складність прояснюється сутність. Прояснюється не завжди. Часом вона мало не незбагненна. Особливо — тоді, коли тратиться «прекрасне далеке», завбачене Гоголем. Тоді, в цьому злитті світу і людини («світ весь — поруч відчуваю»), починаються ототожнення, часом помилкові.
В «тиші дозрівань» іде процес зрідніння людини й світу.
Життя моє — в міцніючім борінні З натужним спротивом речей, —
писав молодий Рільке. «Я» поета стає віч-на-віч з універсумом («Не знаю, буря, сокіл я — не знаю, а чи високий спів»). Суть зустрічі зі світом — в дарінні себе світові, в лагідному змаганні, покорі, навчанні, зрештою — у взаємодарінні.
Не в перемозі — в поразці вивершить життя, —
це святий принцип болісного самонародження (частково — й самовідродження). Дозріває світ, дозріває зір, дозріває серце. Поет може сказати:
Ніщо не замале мені, все рідне великим пишеться на золотому тлі і величавим.
Втім, буває і гіркота, і розчарування («нам світ лиш малістю підвладний, наш успіх пізнає малих»). Та збільшується твій світ — отже, кругліє серце.
І поезії Рільке — це плоди такого внутрішнього дозрівання, прозріння суті світу через людську добрість і високість, через болісний процес осягнення радості бути зі світом «на ти».
Перекладати Рільке дуже важко. Його поезії можуть трансформуватися тільки в дуже розвинені мови. Крім того, тема віршів поета кристалізується і змістовно, і ритмічно, і інтонаційно, і навіть фонічно. Доносити таку в кілька способів виявлену тему, не дубльовану, а розповнювану подібними концентрами, — мало не сізіфова робота. Перекладаючи Рільке, мусиш гірко усвідомлювати, як багато губиться з його чарів: з його мудрості, з його доброти і ніжної людяності, з його природної граціозності. Але в цій гіркоті завжди підтримує високе поетове почуття упокорення.
Велике завше боре нас.