Наприкінці 1960-го сержанта Василя Стуса на підставі рішення, прийнятого М.С.Хрущовим про скорочення Збройних сил СРСР на мільйон двісті тисяч із затишної Полтавщини переводять на далекий і холодний Урал. Там легше маскувати солдат, яких можна ще й використовувати як дармову рабсилу (що робити, коли рабсили ГУЛАГу катастрофічно не вистачає для економіки?).
Військовий будівельник Василь Стус потрапив у глухий ліс під Ніжнім Тагілом: довкола болота та пойма річки Іви, на якій була розташована так звана“десята площадка” (на її місці до кінця 1960-х виросло надсекретне містечко. А в роки служби В.Стуса це був просто надсекретний об'єкт). В теплу пору солдатам більше за морози дошкуляли комарі та мошка, від яких не було жодного рятунку.
Василя Стуса, як "грамотну" людину з вищою освітою залишили при штабі. Комусь треба присати накази, розпорядження, інші документи, а штабні канцелярії ще не сформовані, адже щоб на місце служби чоловіків-офіцерів приїхали дружини, забезпечити бодай мінімальні умови для життя.
Служба у штабі гарантувала певні пільги, й деяку свободу, а також давала можливість усамітнюватись і навіть щось писати. Листи, звісно, перевірялись працівниками секретної служби, але якісь нотатки "для себе" можна було мати.
Дуже гнітили будні одноманітного армійського абсурду, що поглинали тижні й місяці поетового життя. Не приносили радості навіть нечасті "звільнення": поза військовою казармою той же абсурд...
Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік. І я солдат, що після всіх скорочень попав сюди — докантувати строку, одержав за зразкове воєнробство (були солдатські жарти — в о є н р а б) увільнення. Напевне, цілий рік проживши між боліт, ялин, казарм, до міста не показуючи носа, я звикнув пити був (замість горілки — трійний одеколон). Онучі прати хоч раз на місяць. Згадувать дівчат, що буцім-то в житті одним і снили, аби мені віддати свій вінок. Пускати в діло свій солдатський пасок, розповідать солоні анекдоти, навчився сачкувати так майстерно, немов солдат, що добуває строк. Отож — Тагіл. Не пам’ятаю — парк чи сквер міський зібрав великий натовп щасливих гаволовів: школярі, студенти, металурги, кагебісти, наш брат солдат, старі пенсіонери дивилися на виставку собак...
Я був у натовпі. Я був н і к и м Я сором відчував за власну ницість...
Слід зауважити, що ця замальовка написана Стусом наприкінці 1960-х в абсурдистській естетиці, властивій збірці "Веселий цвинтар". У передмові до більш ранніх "Зимових дерев" більш лояльна характеристика армійської служби: “Армія прискорила процес звільнення від “студентського схимництва”... Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони. Але там прийшов до мене Бажан”.
І не тільки він. Поет мав книги М.Рильського та Яна Райніса і, звичайно ж, російської класики, якої завжди багато у військових бібліотеках.
Мав Василь у війську й добрих друзів. Особливо заприязнився з Вінцасом Кузміцкасом —санінструктором з Литви. Вінцас писав невеличкі оповідання, малював. Користуючись тим, що в медчастині Вінцас мав окрему кімнату, друзі часто збиралися там. Спільні мистецькі зацікавлення народжували спільні теми, які виливалися в рядки віршів:
... Каптьорка. Медсанбат.< ... > Солдатська збіднена палітра темнішала в литовській ностальгії, і в Вінцаса — освітлену мішень — Чюрльоніс поціляв голками сосон, йдучи гравюрним лісом... — Тайга уральська — до Литви моєї болюче схожа. Оренбург. Шевченко. І скільки тут у мене земляків — аж до Печори[9]. Справді бо — Вітчизна[10].
На згадку про службу на Уралі залишився у поета ще один спогад. Під час термінового розвантаження машини він втратив фаланґу безіменного пальця на лівій руці. Після цього про ґітару, грою на якій Василь розважав смуток Вінцаса, довелося забути.
В.Стус цілком усвідомлював, що Карибська криза може затримати його в війську надовго. Відтак, довідавшись, що статус офіцера може полегшити демобілізацію поет подав кілька рапортів на курси молодших офіцерів, що мали проходити в Челябінській області.
У вересні 1962-го Василь їде до цілком цивілізованого Чебаркуля, що вабив швидкою, якщо не спалахне війна, демобілізацією.
Надії справдилися. Наприкінці листопада, після півторамісячних курсів поблизу мальовничого озера Кісегач, у статусі офіцера запасу поет отримує військовий квиток і омріяний дємбєль.
ОЗЕРО КИСЕГАЧ
Сурмлять прощання дальні журавлі, на пізніх ватрах догоряє осінь, і обрію зеленувата просинь, мов кораблі, гойда гірські шпилі.
Тривожить вітер віти чорних сосон, колише біля пристані човни, берез хвилює неспокійні сни, ворушить хмар улежані покоси.
І місячна доріжка ув імлі лягла сріблястим спалахом на хвилі. Окрилля хвиль — неначе гуси білі! — проблисне і розтане віддалі.
Та зорі, як медузи, брижать воду: в’юнкі маленькі рибки золоті хлюпочуться в холодній самоті. Пантрує місяць їх цнотливу вроду.
Прощай, Урале, радісна покаро! Натужно хвилі в берег б’ють і б’ють, немов прощальні поцілунки шлють, лиш чути серця трепетні удари... XI. 1961 р.
Так закінчилася “радісна покара” військом, що забрала два роки, але збагатила життєвим досвідом.
Очікуючи на “справжнє” життя, Василь Стус із полегшенням і неприхованою радістю сприйняв звістку про закінчення його першого — армійського — “ув’язнення”. Він ще не знав, що саме на Уралі, щоправда значно північніше за місця його армійської служби, минатимуть його останні дні. Думав, що залишає ці краї назавжди.