"Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік..."

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік. І я солдат, що після всіх скорочень попав сюди — докантувати строку, одержав за зразкове воєнробство (були солдатські жарти — воєнраб) увільнення. Напевне, цілий рік проживши між боліт, ялин, казарм, до міста не показуючи носа, я звикнув пити був (замість горілки — трійний одеколон). Онучі прати хоч раз на місяць. Згадувать дівчат, що буцім-то в житті одним і снили, аби мені віддати свій вінок. Пускати в діло свій солдатський пасок, розповідать солоні анекдоти, навчився сачкувати так майстерно, немов солдат, що добуває строк. Отож — Тагіл. Не пам'ятаю — парк чи сквер міський зібрав великий натовп щасливих гаволовів: школярі, студенти, металурги, кагебісти, наш брат солдат, старі пенсіонери дивилися на виставку собак. І то було видовище, скажу вам: орденоносні пси — могутні груди, обвішані медалями, а морди — пихаті, як в заслужених митців чи лаврейованих міліціонерів — подзенькуючи бляшками, проходять, зневагою вшановуючи натопи, а біля них, тримаючи побожно ланцюг, — щасливі власники собак. О мить блаженства — і людей і псів. Одні щасливі ницістю своєю і приналежністю чотириногим так низько хиляться благочестиво перед Нічим, що дивиться зокіл. А другі — на хребтах своїх довгастих несуть такий тягар своєї слави, аж закипає від образи кров в собачім серці: ось воно, мовляв, мистецтво для безрогих. Гніт тяжкий зумисних демократій. Перед ким демонструватимем ясновельможність своїх заслуг і подвигів? Кого вщасливлювати власною явою? Кому показувати псову міць, державну гордовитість і незламність? Я був у натовпі. Я був ніким. Я сором відчував за власну ницість, за воєнрабство. І безмірний жаль виповнював мою голодну душу, що я не пес. Орденоносний пес.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.