"В мені уже народжується Бог..."

В мені уже народжується Бог і напівпам'ятний, напівзабутий, немов і не в мені, а скраю смерти, куди живому зась — мій внук і прадід пережидає, заки я помру. Я з ним удвох живу. Удвох існую, коли нікого. І гримить біда, мов канонада. Він опорятунок, я ж білоусто мовлю: порятуй, мій Господи. Опорятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам. Самого — сам. Він хоче поза мене вийти. Прагне, рятуючи, донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов. Хоче вийти геть, щоб згасла свічка болю. Щоби тьма впокорення мене порятувала, інобуттям. Іножиттям. Найменням уже невласним: ось він, той загал, яким кермує той шалений бог, котрий в мені воліє народитись. (а я ще тую свічку посвічу, аби мені не смеркло передчасно. Пресвітлої години свічка чорна — неначе перемога крадькома).

Світлина: zae zhu

Варіант вірша зі збірки "Веселий цвинтар". Написаний орієнтовно 1970 р. Варто відзначити, що у творчій спадщині поета є чимало віршів, які писалися (творилися) не один, а декілька разів. До них належить і цей вірш.

Річ у тому, що збірка "Веселий цвинтар" була надрукована автором на машинці у кількості 12 примірників (дві закладки по шість копій). Автор роздарував їх друзям. Проте після арештів 1972 р. майже всі копії збірки зникли - частина була конфіскована працівниками КДБ під час обшуків, а частина - спалена власниками, аби книга не стала свідченням проти них. На волі залишився лише один примірник - у доктора хімічних наук Генріха Дворка, який ризикнув зберегти цю збірку, але нікому до 1987 р. не показував.

Проте поетична тема була важлива для В.Стуса. І під час заслання він знову створює цей текст (орієнтовно в 1977-1978 рр.), який увійшов до магаданської версії "Палімпсестів".

"Магаданська версія":

В мені уже народжується Бог і напівпам’ятний, напівзабутий, немов і не в мені, а скраю смерти — куди живому зась. Мій внук і прадід — пережидає, заки я помру.

Я з ним удвох живу. Удвох — існую, коли нікого. І гримить біда, як канонада. Він — опорятунок для мене. Тож і мовлю: порятуй, мій Господи. Опорятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам. Самого — сам.

Він хоче поза мене вийти. Прагне, рятуючи, донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов. Хоче вийти геть, щоб згасла свічка болю. Щоби тьма впокорення мене порятувала інобуттям. Іножиттям. Найменням уже не власним. Ось він, той загал, яким кермує той шалений Бог, котрий в мені воліє народитись.

О як той Бог воліє народитись і вбити свічку болю, що в мені означена лиш тінню переляку за те, що яву світу і пітьму межує тріпотлива вежа мук.

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.