ВЕРШНИК

Керея слави лопотить на вітрі і ріже виднокіл пегасів клус, скорописного фіолету літери гаптують неба золотий обрус. На помежів’ї присмерку й світання нахарапуджений на тисячу орбіт, імчить румак, надколюючи лід незайманого од віків мовчання. О першого заїзду ліпота! Спіши вперед, зухвалості ізгоє! Ти не один. Вас щонайменше — двоє, раз навпіл розпанахує мета. Страшися поціляння. Проминання — воно підносить. І звитяжний лет не перепинить радісний поет коротким успіхом і довгим длянням. Тобі не одірватися од тіні (в ній проминуле вигадало нас). Та уникаючи старих поразк, перед новими стати ми повинні. Керея слави величаво шарпає. Не озирайсь! Вгніздившись у сідло, не потурай, що стежку замело, де почет друзів із обличчям гарпій. А вискочиш на вивістря ножа, де стогону ясне палахкотіння, не забувай, що є велике вміння пізнати, де провалля, де межа між духом і зухвальством. Шлях правдивий — витворює тебе великий Мус! Хай увірветься десь пегасів клус — ми канемо у вічність молодими. 12.2.1969