Згорнули руки — не викричатись (як викричатись — без рук?) Засніженим віттям витишитись тополі і не беруться. Спочили ясні, мов свічі, холодом, як вогнем, применшені і порідшалі з грудневим недобрим днем. Спочили до дна у роздумах, наповнені, наче амфори, піщаним повітрям морозним української Африки. З них кожна за розпач вища, як герметична ніч, цурупалком нервів свище крізь праліси протиріч. І лячно, немов антена ловить радарною кроною візерунчастий день, гаптований криком вороновим, гаптований дзвоном трамваїв, гострим сміхом дітей і круглим міліцейським бісером на розі Хрещатика. XII. 1964 року
Вірш Василя Стуса, що дав назву збірці, датовано груднем 1964 року. Аріядна Шум, авторка переднього слова до першого видання «Зимових дерев» (1970), наголошувала на тому, що твір витворюється з «одушевленої природи», властивої гілозоїстам і має значне нагромадження порівнянь.
Утім, цього, здається, замало як для програмного вірша всієї збірки. В амбівалетному образі зимових дерев виразно прочитується чітка декларація поета, спрямована на уникнення багатослівної метафоричності і кшталтування поетичної мови в напрямку оголення змістів – кістяків думок, які не потребують поетичних красивостей: навіть порівняння у Стуса функційні, такі, що акцентують важливі нюанси думки.
У той же час, велич «зимових дерев» герметична, завмерла лише позірно, адже кшталтується сама в собі, кристалізуючи смисли. Натомість зовнішні прояви - воронячий крик, дзвін трамваїв, дитячий сміх і міліцейський бісер – лишень тимчасові декорації часу, недотичні до наповненої амфори.
Квінтесенція Стусової екзистенційної метафізики.