"Воля — найвище в світі, чого потребує людина..." (Лист до сина від 25.04.1978 р.)
Воля – напевно найцінніший посил, який Україна послала в дні своєї визвольної війни світові.
Саме воля рухала воїнами, які захищали свою землю від російських загарбників, що підступно напали на нашу землю.
Саме воля і обов’язок рухали тими, хто захищав свої хати, своїх дітей, наші святині, звичаї та підвалини національного життя, побуту та традицій.
«…вже — не боюсь нічого. Бо таке життя зайшло… Двигає тільки мус і обов’язок. А смаку до життя нема. Може, це і є справжня воля?..» (Лист до дружини, березень, 1978р.)
Проте мус і обов’язок об’єднали всіх нас. Дозволили побачити справді важливе й відкинути другорядне. І народ – весь наш народ – показав характер, який подивував увесь світ:
З листа до сина від 15.01.1984 р.:
«Насамперед,сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти — це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод. Будемо вважати, що… то перший іспит, який Ти витримав із честю на право бути самим собою, а не таким, як усі. Масштаб людини визначається мірою її волі…
Коли Ти матимеш свій характер — щоб був по Тобі і щоб був міцний, то буде найважливіше — за всякі там університети. Бо характер — це фундамент для майбутньої будівлі. Коли він міцний, то на ньому можна зводити хмарочоси, він витримає будь-яке навантаження. Людський характер, правда, на відміну од будівлі, виробляється чи не на все життя. Кожен великий іспит життьовий показує, чого вартий підмурок. Він може зруйнуватися — коли слабкий (орли стають свиньми), може підруйнуватися, а може не тільки витримати все, а ще й зміцніти. Як на мене, люди зі своїм характером без вищої освіти кращі за людей із ромбом, але без характеру. Скільки йолопів я знав — навіть із вченими ступенями, скількох горе-письменників, чиїх творів й кури не хочуть грабати, не те — люди читати. Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше — телевізор, машину, дачу, штани, професію — має!). Це гарба сіна, сяк-так наваленого на купу, під якою пищить, як руда миша, квола натурочка маминого мазунчика — хай навіть і з сивим волоссям на голові. Це — вкрай безнадійний варіант людського існування, бо тут уже ніхто не порятує — коли немає самого себе. А коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця — і людина схожа на Ейфелеву... башту, а не на гарбу сіна».