Розпросторся, душе моя, на чотири татамі, або кулься від нагая, чи прикрийся руками. Хай у тебе є дві межі, та середина — справжня, марно, невіре, ворожить — молода чи поважна. Посередині — стовбур літ, а обабоки — крона. Посередині — вічний слід (тінь ворушиться сонна). Ні до неба, ні до землі — не сягнути нікуди. Не будіте мої жалі, лицемірні іуди! Чи не мріяв я повсякчас, чи не праг, як покути, щоб заквітнути проміж вас, як барвінок між рути. Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли їх я не чую. Як постав ув очах мій край, ніби стовп осіянний. Каже — сину, на смерть ставай — ти для мене коханий. Тож просторся, душе моя, на чотири татамі, і не кулься від нагая, і не крийся руками.
21.1.1972 р. Тюрма Київського КДБ
