Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа, за хмарами хмари, за димом пожарищ — високо зоріє на пустку давно збайдужіле божа. Стенаються в герці скажені сини України, той з ордами бродить, а той накликає москву, заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни підводиться мати — в годину свою грозову: — Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали з собою в чужину весь тонкоголосий ясир, бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали, бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір. І Тясмину тісно од трупу козацького й крові, і Буг почорнілий загачено трупом людським. Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові у пеклі запеклім, у райському раї страшнім. Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі і крові наточать — упийтесь пекельним вином. А де Україна? Все далі, все далі, все далі. Шляхи поростають дрімучим терпким полином. Украдене сонце зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений, що чує під серцем метал. Куріє руїна. Кривавим стікає потоком, і сонце татарське — стожальне — разить наповал.
