Довкола стовбура кружляємо. Ану, бува, наздоженем? (Що цього вже не буде — знаємо, проте — живем). Такий твій сміх мені заливистий, так він заходився — на плач. Пробач — за те, що ані вісті не подаватиму. Пробач. Ото невитерпу! Недаром соснова дубиться кора. — На гору — хочу! — Вниз — і яром! — І ще побродимо? — Пора!
* * *
прийти до пам’яті й розстатися на віки-вічні, на-не-на... — “вандеєю не стань, сум’ятнице“ мовчить, притужно-потайна. І ось наш дім — гніздо лелече в гойдливих вітах етажів, і спогад солов’єм щебече до зозулиних ворожінь. Той спогад може нам придатися, коли дійде до реченця. — Невже — навік? Танцює таця тікає краска із лиця. — А дерево — кружляє вихором? Вогнем весільним пойнялось! Музик троїстих чути пригри, таки — збулось! Тугими колами кружляємо, усе збиваючись з ноги. Світ вечоріє. Ми — світаємо, коли ні сили, ні снаги.
1983 р., ймовірно входив до складу збірки "Птах душі".