І не те, щоб жити — більше: щоб б до віку — без розлуки до віків і — після віку. Це — любов. Оце — вона І не те, щоб знову — з богом і не те, щоб чорту в зуби Ні, не те, а тихо-тихо — ані пестощів ні ласк. Тільки б так — вона як щогла, в ріст Великої Дзвіниці (велич гнітиться доземно, ниць сягає до небес) Не дзвонар ти і не гицель, а відвідувач, закоханий. Наговори- но по вуха: геть поверх людських голів. Це — любов. Вона як жінка крутостегна. Це початок твій
Це вечір. Смерк ласкавий. Це — перерва, як прорив. І не те щоб більше — жити б! І не те щоб жити — більше! До віків і після віку — перемрієш — тільки й того.
Вірш включено поетом до складу збірки "Зимові дерева", де він має присвяту "В.П." - Валентині Попелюх і датований 18 серпня 1965 р. Одним із останніх щасливих днів закоханого аспіранта Василя Стуса. Через 16 днів стануться події в кінотеатрі "Україна", що кардинально змінять життя закоханих, які попри все візьмуть шлюб 10 грудня 1965 р.
Даний варіант відновлено з пам'яті в 1976-1977 рр., на початку роботи над укладанням корпусу віршів, написаних під час першого ув'язнення.