- (з грецького βίος — життя та γραφω — пишу), або життєпис людини.
Біографія, або життєпис людини містить інформацію не лише про основні події в житті об'єкта біографічного дослідження (народження - смерть, походження, освіта, родинні взаємини, робота, але й дає інформацію про досвід людини, вчинки, їх мотиви, контексти суспільного та інтелектуального життя тощо.
Існують різні види біографій: наукова, науково-популярна, художня, антибіографія тощо.
Об'єктом біографії може бути не лише людина, але й твір, книга, або, якщо мова таки про людину, якийся аспект життя - скажімо "інтелектуальна біографія".
Інтерес до цього жанру виник ще за античних часів: досі велике значення зберігають "Порівняльні життєписи" Плутарха чи "Життя дванадцяти цезарів" Светонія.
У християнській традиції важливе місце займали агіографії святих. В Україні один із найкращих зразків жанру - книга Леоніда Махновця "Григорій Сковорода".
Яскрава біографія — то завжди “виламування” з узвичаєного, порушення канонів, творення власного кодексу чести й нетипових поведінкових стереотипів, що визнаються суспільно значимими настільки, наскільки служать іншим взірцем у визначенні вже їх життєвих стратеґій. Таке творення та викохування особистости з гордим і незалежним профілем — річ значно складніша за будь-яку літературну творчість. Адже література — передусім спроба осмислення світу мистецькими засобами. Натомість життєтворчість — це творення себе, своєї долі, а відтак і світу довкола себе. І ця боротьба особистости за право бути зреалізованою в окремих випадках реально впливає на існуючий стан суспільства, що викликає більшу чи меншу реакцію (трансформацію, видозміну) останнього. І нехай тут, у передмові, ці слова звучать надто високо, але тільки так, на високих реґістрах суперечностей можна вести мову про Василя Стуса (Дмитро Стус. Передмова).
Для значного поета, який хоче бути почутим, важливо мати яскраву біографію. Василь Стус добре усвідомлював цю вимогу часу. І, можна сказати, що з 1960-х років він свідомо "робить" собі біографію вчинками, закріплюючи найважливіші з них у текстах (порівняй "Щоденник Петра Шкоди" та лист до сина із заслання від 25.04.1979 р.).
Творення себе через подолання негараздів та складностей ("кшталтування особистості" дозволяє говорити про життєтворчість Василя Стуса яка є рівновеликою його поетичній творчості.
Біографія значною мірою формує у читача образ поета, який, в свою чергу, сприяє сталому інтересу до самої творчості: високим словам та гаслам вірять лише тоді коли їх промовляють "високі" люди.
Біографія також має значне виховне значення, адже часом стає прикладом до наслідування, до побудови особистих біографій за зразками непересічних особистостей.
Наукова біографія Василя Стуса до енцикллопедичного видання зразка 2010 р.:
СТУС Василь Семенович (псевд.: Василь Петрик; 06.01.1938, с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. – 03.09.1985, табір особливого режиму ВС-389/36, сел. Кучино, Чусовського р-ну, Пермської обл., Росія) – поет, літературознавець, публіцист, правозахисник. 19 листопада 1989 прах С. перепоховано на Байковому кладовищі м. Києва.
Народився у селянській родині. Був четвертою дитиною в сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни. 1940 родина переїхала до м. Сталіно (тепер – Донецьк), 1944–1954 навчався в середній школі № 75, яку закінчив зі срібною медаллю. Навчався на історично-філологічному факультеті Сталінського педагогічного інституту за спеціальністю «Українська мова та література» (1954–1959, закінчив з відзнакою), брав участь у роботі літературної студії. Перша публікація в загальнореспубліканській пресі – 1959 в «Літературній газеті» – добірка поезій з напутнім словом Андрія Малишка. Після закінчення вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського р-ну Кіровоградської обл. (15.08. – 15.10.1959). З 11.1959 по 11.1961 служив у армії. З 07.12.1961 по 16.01.1963 – вчитель української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки Донецької обл. Учасник Клубу молодого літератора «Обрій» (1962), цінував творчість українських шістдесятників М. Вінграновського, І. Дзюби, І. Драча, Л. Костенко, І. Світличного, Є. Сверстюка, В.Симоненка. 15.03. – 23.03.1963 працював підземним плитовим шахти «Октябрьская» м. Донецька. З 26.03. по 26.10.1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс» (м. Донецьк), яка тоді почала виходити не лише російською, а й українською мовою.
01.11.1963 вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю «Теорія літератури» (тема дисертації - «Джерела емоційності художнього твору»), переїхав до Києва. З’являються перші журнальні публікації віршів («Дніпро», «Прапор», «Зміна»), критичні нариси про творчість молодих поетів («На поетичному турнірі», 1964; «Най будем щирі», 1965).
04.09.1965 перед прем’єрою кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» підтримав протест І. Дзюби щодо арештів в колі української інтелігенції, за що 20.09.1965 був відрахований з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу». 28.09. – 23.11.1965 працював у будівельній бригаді, згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. 10.12.1965 одружився з Валентиною Попелюх. 14.01. – 01.06.1966 – молодший, а з квітня старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР. «Звільнений за власним бажанням – за безсовісними, здається, наполяганнями тов. Зубкова з Інституту літератури» (Автобіографія В. Стуса від 23.07.1966 р.).
Активно протестував проти реставрації культу особи, політики денаціоналізації, утисків свободи слова та думки. Відомі його листи до Президії СПУ з приводу опублікованої в «Літературній Україні» наклепницької статті О. Полторацького «Ким опікуються деякі гуманісти» (1968), редакторові ж. «Вітчизна» Л. Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І. Дзюби (1969), до ЦК КПУ, до Верховної Ради УРСР (1970), в яких доводив згубність політики придушення свободи слова, порушень прав людини.
Продовжував писати вірші, працював як критик, перекладач, літературознавець: статті про творчість Б. Брехта, Г. Бьолля, розвідка про поезію В. Свідзінського «Зникоме розцвітання особистості», фундаментальна праця про П. Тичину «Феномен доби». Після участі в акціях протесту твори С. перестали друкувати, перша збірка поезій «Зимові дерева» була знята з плану видавництва «Радянський письменник», вийшла друком за кордоном у видавництві «Література і мистецтво» (Брюссель, 1970). Залишилися в рукописах також два великі прозові твори – «Поездка в Счастьевск» (російською мовою) та «Щоденник Петра Шкоди». Друком вийшли лише кілька поетичних перекладів з Й.-В. Гете та Гарсія Лорки під псевдонімом «Василь Петрик». Від 17.09.1966 – до арешту працював старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, старшим інженером проектно-технологічного об’єднання.
12.01.1972 вперше заарештований разом з іншими українськими літераторами-правозахисниками: І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинець та ін. 07.09.1972 С. засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання («за антирадянську агітацію й пропаганду, систематичне виготовлення й розповсюдження антирадянських наклепницьких документів, що паплюжать радянський і суспільний лад»). 1972 – 01.1977 відбував покарання в таборах Мордовії. З 11.1975 по 02.1976 перебував у спеціалізованій ленінградській лікарні з приводу резекції шлунка. Від 05.03.1977 на засланні в селищі ім. Матросова Теньківського р-ну Магаданської обл., працював учнем проходчика гірської підземної ділянки та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об’єднання «Северовостокзолото». Виступив із заявою «Я обвинувачую» (1975), автор відкритого листа до І. Дзюби. На засланні продовжував поетичну творчість, в травні–червні 1976 у С. вилучено переклади з Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінга, Ш. Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах. 1977 у вид. «Сучасність» вийшла зб. «Свіча в свічаді» (з передмовою М. Царинника і бібліографією творів С.). 1978 – С. прийнято до PEN-клубу. В серпні 1979 повернувся до Києва. На початку жовтня 1979 вступив до Української Гельсінської групи. З 07.10.1979 за С. встановлено адміністративний нагляд. 22.10.1979 – 11.01.1980 працював формувальником ІІ-го розряду ливарного цеху заводу ім. Паризької комуни. З 01.02.1980 працював намажчиком затяжної кромки на конвеєрі цеху № 5 фабрики взуття «Спорт» промислового об’єднання «Укрвзуттєпром».
14.05.1980 – другий арешт. Наприкінці вересня 1980 С. засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання. 19 жовтня 1980 з листом на захист С. до учасників Мадридської наради для перевірки виконання Гельсінських угод звернувся акад. А. Сахаров. З 11.1980 відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Весною 1981 востаннє бачився з рідними. 1982–1983 – рік камери-одиночки. В ніч з 3 на 4.09.1985 С. помер в карцері табору ВС-389/36. Поховали С. у безіменній могилі під № 9 на табірному цвинтарі. 17–19.11.1989 прах С., Ю. Литвина та О. Тихого перевезено в Україну. 19.11.1989 прах С. перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі. Іменем С. названо Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал».
Видання творів С. стало можливим лише на початку 1990-х років. Збірка поезій «Дорога болю» удостоєна Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка за 1991 рік. Творчість С. органічно поєднувала громадянські й ліричні мотиви. Поетичній мові С. в українській літературі найближчі В. Свідзінський та П. Тичина. Хоча на естетику С. більший вплив мала творчість Й.-В.Гете та Р.-М.Рільке. Після 1972 р. естетика поета ускладнюється, доповнюється глибинним символізмом та філософською відстороненістю в осмисленні внутрішнього життя людини в межовій ситуації. Натомість форма спрощується, наближаючись до народної стихії. В період «Палімпсестів» вірші дедалі більше звільняються від безпосередніх переживань та вражень, які заміщуються майже безтілесністю знаку, зосереджуючись на формуванні і трансформаціях духу. Однією з особливостей творчої манери С. є мислення крупними поетичними формами (зрощеннями віршів), які можна трактувати як поетично кодований щоденник внутрішнього буття людини під час випробувань. На відміну від активної громадянської позиції поетична творчість зрілого С. майже позбавлена громадянського пафосу, що проступає лише в незначній частині творів. Філософська лірика раннього періоду творчості (зб. «Зимові дерева») позначена впливом екзистенційних ідей (від релігійного рос. екзистенціалізму початку ХХ ст. до матеріалістичного західноєвропейського).
С.-перкладач найперше пов’язаний з іменами Р.-М. Рільке (переклав великий масив віршів пізнього періоду) та Й.-В. Гете (понад 300 віршів). Останню книгу поета – «Птах душі», що містила триста неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів, найочевидніше з тих же Р.-М. Рільке і Й.-В. Гете – так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. У 1991 р., на другий день після проголошення незалежності України, справу в’язня С. було вислано з обласного в центральний архів МВС Росії. Щоправда в московському архіві справу С. не зареєстровано (найімовірніше її просто спалили). Приблизно половина творчого архіву С. нині зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (налічується більше тисячі одиниць зберігання), інша – в архіві родини.
Література: Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / Упоряд. і зредаг.: О. Зінкевич, М. Француженко. – Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1987. – 463 с.; Сверстюк Є. Василь Стус у житті і літературі // Український вісник. – 1987. – № 7, 8, 9–10. – С. 374–383; Автобіографія / Передм. С. Білоконя // Філософ. і соціолог. думка. – 1990. – № 2. – С. 105–106; Стус Дмитро. Життя і творчість Василя Стуса. – К., 1992; Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус – поет і людина: спогади, статті, листи, поезії / Упор. О. Орач. – К., 1993; Овсієнко В. «Ми канемо у вічність молодими…»: Спогади товариша по нарах про Василя Стуса // Вітчизна. – 1994. – № 7/8. – С. 138–144; Михайлина Коцюбинська. Поет // Стус, Василь. Твори у чотирьох томах, шести книгах. – Т. 1, кн. 1. – Л., 1994. – С. 7–38; Лук’яненко Л. Василь Стус: Останні дні // Лук’яненко Л. Не дам загинуть Україні! – К., 1994. – С. 327–343; [Короткі біографічні відомості] // Стус, Василь. Твори у чотирьох томах, шести книгах. – Т. 6 (додатковий), кн. 1: Листи до рідних. – Л., 1997. – С. 6–7; Стус Д. До ювілею поета // Слово і час. – 1998. – № 1. – С. 17–18; Коцюбинська М. Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і час. – 1998. – № 6. – С. 17–28; Зінченко А. Поділля. – К., 1998. – С. 175–177; Рябчук М. «Небіж Рільке, син Тараса» (В. Стус) // Герої та знаменитості в українській культурі. – К., 1999. – С. 216–233; Плачинда С. Василь Стус пішов на смерть // Столиця. – 1999. – 20–25 серп. – С. 14–15; Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. – К., 1999. – Т. 3. – С. 286–288; Коцюк В. Дорога пам’яті. – К., 2000. – С. 144–155, 165–167; Стус Д. Життя навиріст // Сучасність. – 2003. – № 12. – С. 124–141; Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. – К., 2004; Кравченко Леся. Василь Стус – інтерпретатор поезії Р.М.Рільке. – Дрогобич, 2008.
Твори: Стус, Василь. Твори у чотирьох томах, шести книгах (шість томів у дев'яти книгах). – Л., 1994–1999; Стус, Василь. Вечір. Зламана віть: Вибране / Упор. О. Дворко, Д. Стус. – К.: Дух і Літера; Задруга, 1999. – 383 с.; Стус, Василь. Вибране. – К.: Факт, 2003. – 432 с.; Стус Василь. Таборовий зошит. – К., Факт, 2008.
Д.В. Стус, В.П. Швидкий
"До одержання книжок брати участі в слідстві не буду." 18.6.1980 р. В.Стус
Василь Стус про життя:
Коли життя забрано — крихт я не потребую. Здається, все, що я міг зробити за свого життя, я зробив ("З Таборового зошита").
"Цілую Тебе, люба моя. І не сердься на мене, що таке в Тебе життя. Власне, коли сердишся, то тільки не на мене, а на скажений білий світ (Лист до дружини від березня 1973 р.).
"Бо ж чи не всі люди рідні — правом життя і — свого життя?" (Лист до дружини від 3.01.1974 р.).
"...треба все пам’ятати і нічого не забути і на цій Великій Безвиході щось робити — для життя, а не для тліну" (Лист до дружини від 26.02.1975 р.).