Хтось чорний-чорний бродить довкруги, із ніг до голови мене обзирить і, не пізнаючи, уже й не вірить, що все це я — угнався в береги, як грудка болю, пам’яттю розмита, живого срібла озеро нічне, і зводить подив око ненасите — адже він мертвого чекав мене. Душа колотиться, і стогін колобродить, на тихий шепіт перетерся крик. Хтось чорний-чорний ніби мною водить, я ж припроваджуватися не звик. Мов лялечка, прозорою сльозою, своєю тінню, власним небуттям я відчуваю власну смерть живою, як і загибель — самовороттям.
Вірш включено до зірок "Час творчості" (10.03.1972 р.) і магаданської версії "Палімпсестів". Суттєвих різночитань у варіантах немає, хоча після 1973 р. В.Стус не мав можливості працювати зі зб. "Час творчості".
Переклад на рос. Дмитра Бака
Здесь чёрный-чёрный вкруг меня бродил и, с ног до головы обшарив взглядом, не узнавал, не верил в то, что рядом - я, всё же я - у берега застыл, комок из боли, памятью размытый, живое серебро ночных озёр, сверкнет смятенье взглядом ненасытным: он ждал, что я мертвец, смотрел в упор. Душа колотится и стоны колобродят и в тихий шёпот перетерся крик здесь чёрный-чёрный кто-то мною водит. Идти на поводу я не привык. Что куколка, прозрачною слезою, Своею тенью, нежитью храним, я ощущаю смерть мою живою и гибель – возвращением моим.