Fument encore les feux presqu’éteints. Hurlent les chiens aux étoiles ! La lune au fleuve, comme nénuphars S’est faite pleine, éparpillée.
Dans la fournaise violette, Longtemps, sans bruit, elle a sombré. Il n’en subsiste qu’un indice, Tache luisante dans les cieux.
La solitude, comme arc, est suspendue, Sur un bois de paradis, ceint de songes, Cherche en eux le chiffre de ton bonheur - Comme naguère tu savais faire…
Cherche ce jour où la première fois Le soleil s’est levé hors terre ferme, Jour marqué du signe de mort Ton chiffre pas encore pas déchiffré.
Te voici donc en plein milieu, Au milieu plein avec ton chiffre. Alors, bois la joie de l’heure de soir, Entre tes côtes écoute le heurtoir !
Куріють вигаслі багаття, собаки виють до зірок, а в річці місяць, мов латаття, доріс до повні і розмок. І в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез, лишившись тільки для прикмети, як цятка сяєва небес. Самотність аркою провисла над райські кущі в пригри снів. Шукай по них щасливі числа, так, як раніше ти умів: той день, як від земної тверді найперше сонце відійшло, і той, що мітить знаком смерті ще нерозгадане число. А ти іще посередині, ще посередині твоє. Отож, радій вечірній днині, допоки в ребра серце б’є.