24.Х.1984 р.
Дорога моя Вальочку, насамперед — вітаю Тебе з тим, що нашому синові — вже 18 років. Ти тут найголовніший іменинник. І, здається, Дмитро дещо кращий хлопець, аніж мені здавалося (особливо в Києві, в час 9-місячного антракту). Листи його — найкращі, які я тут дістаю (хоч узагалі писати можна значно цікавіші, інформаційніші листи, але Ваш стандарт обачності цього, на жаль, не передбачає). Хай це не зазле буде — ні Тобі, ні Марусі.
Довше не писав, бо пішла довга смуга регулярних конфіскацій. Так, за серпень написав два листи, але чи Ти дістала? За вересень теж переписував двічі, але обидва — сконфіскували ще тут. Потому цілий місяць не мав права писати — от і припізнилось моє здоровлення до 15 листопада. Як бачите, за останні місяці я перебув період дуже складний для себе. Може, колись довідаєшся, тільки не знаю, чи від мене. Бо та мізерна надія на бозна-коли-побачення, яка була донедавна, змізернішала. Як буде — не знаю. Не певен, що витримаю цей термін — до зустрічі. Втім, окрім закономірностей, життя знає ще й випадковості. Ось на них хіба й покладаюся. Напиши, що Ти знаєш про Литвина Юрія, Валерія Марченка. Бо я геть нічого за них не знаю і дуже турбуюся ними. За Олексу Тихого Ти знаєш, мабуть.
До речі, сьогодні (чи вчора) мав повернутися з Миколаївщини Микола Горбаль. Привіт йому, останніми тижнями я мав змогу часто думати про нього (та й про кого не передумаєш на самоті!). Дещо зле себе чую. До всього досить непокоять нирки. Але, може, минеться з часом, коли не прийдуть на них нові іспити.
Листів од Тебе довго не було. Мав давніше листа од Марусі і од Дмитра. Новини мої невтішні. Переказувати ніяк. Одне слово — поки що живий.
Бувайте. Пишіть. Я так потребую Ваших листів — коли б Ви знали — на цій повній самоті.
Зичу Вам найкращого. Додаю карточку для Дмитра, яка перележала більше місяця. І для Тебе, люба моя Еврідіко.
Уклін рідним, друзям.
Василь 24.Х.1984 р.
А це запізніла відповідь на повторне звернення Валентини Попелюх до Прокуратури СРСР і Міністерства внутрішніх справ СРСР з приводу ненадання побачення влітку 1984 р.
Коли офіцер табору ВС-389/36 оголосив, що побачення "не буде", бо "ваш отєц і муж отказался от свіданія с вамі" Валентина Попелюх ледь не втратила свідомість і всю дорогу до Києва опиралася на плече сина.
Більше документів і матеріалів у рубриці "Архів", яку маємо надію відкрити до кінця року.