Дорогі братове!
Ось уже місяць триває публічне цькування мене в пресі. 8 липня з'явилася перша наклепницька стаття А. Супряги "Друзья и враги Василя Стуса". Їх було надруковано три, по тому з'явилася рубрика "Одумайтесь, Василий Семенович". Організоване обурення "товаришів з місць" не вщухає.
Позивати А. Супрягу — марна справа. Відповісти їй публічно — не можу. Довкола мене створено атмосферу психологічного терору: люди сахаються мене, як зачумленого. Жупел "націоналіста" діє на Колимі безвідмовно. Чуюся, як гладіатор на арені римського цирку перед дикими звірами. Гірше: бо ні меча, ні дротика не маю. Публічне катування беззбройного, зв'язаного по руках і ногах. Що то буде завтра?
Все спрямоване на те, щоб я написав статтю — самобичувальну. Добровільне моє самогубство — це ідеальний задум тутешніх вихователів. Я вимагаю дискусії з А. Супрягою перед широкою аудиторією. Навряд чи вдасться. Варіянт зборів "Как вы думаєте себя дальше вести?" я відкидаю. А найшвидше запропонують саме його.
По довгих роздумах я вирішив, що захищати своє ім'я від численних обмовників — справа не для мене, заняття і марне, і невдячне. З мене цілком досить, що є кілька людей, які не піддають сумнівові, що Василь є Василь — такий, як завжди, їм я наперед дякую за віру в мене, в мою непохитність і незламність. Навмисне повторюю це, знаючи, що завтра мою твердість будуть знову іспитувати.
Я не маю часу — мушу спішно підбити підсумки, які я повторю і в час іспиту.
По-старому вважаю, що культ особи, жертвою розвінчання якого стало моє покоління, є іманентною властивістю цієї країни з її віковими традиціями рабства і цезаризму. Активне масове розвінчання культистської психології має тривати щонайменше 50-100 років, аби принести помітні наслідки. Тому я не маю жодних ілюзій — щодо своєї долі, як і долі мого покоління. По-старому я песиміст, але рук не складаю. По-старому я певен, що мій т.зв. націоналізм братає народи, тоді як т. зв. інтернаціоналізм місцевого гатунку є зручною назвою винародовлення. Домагатися широких демократичних прав для кожної людини і кожного народу — ось суть українського патріотичного руху. Доля цілого демократичного руху в СРСР залежатиме від того, чи збагнуть усі його учасники імперіальну суть культизму, чи зрозуміють і відважаться стати на шлях, котрий веде до повної дезінтеграції украй здавнілого організму. На жаль, жерців такої віри — надто мало. Навіть серед українців, не кажучи за москвичів.
"Домагатися широких демократичних прав для кожної людини і кожного народу — ось суть українського патріотичного руху..."
Але я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною — мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ. Бо саме духовно-національне існування мого народу сьогодні під загрозою. Судових звинувачень я не прийматиму, навпаки — я буду звинувачувати своїх суддів. Через голови суддів і багнети вартових я звинувачуватиму тих, хто організував на Україні методичне знищення інтелігенції, хто організував голод 1933 р. на Україні, завдавши моєму народові непоправної шкоди. Репресії 1961, 1965, 1967, 1972, 1977 рр. стоять уводноряд із сфальсифікованими процесами на Україні 20-30 рр.
"Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає..."
Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту — задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя!
Хай це буде моїм останнім словом.
Василь СТУС
30 липня 1978 р.