Мене вже друзі одцурались

Мене вже друзі одцурались, і рідні попризабувались, і все, що горбиться за муром, уже світ за очі спішить. Те, що любив я — відкохалось, що втратив — вік за мною гналось, а вороння у три зажури крильми сухими лопотить. А я стою пополотнілий, не віднайду в усьому тілі ні нарікання, ані зла. Бо ти княгинею пройшла крізь сон — і мертвого збудила зі сну, і щось прошепотіла, зняла обачно втому з тіла і чорним криком прокляла. Отож, неначе за тобою я вслід подався… Брало тьмою мій зір колючий. І рипів паркет. І тільки чорне вічко все совгалося цілу нічку. Та ж ти, погнавшись за добою, усе на світі розгубив. А ким ти став? Ніким не став ти. Навколо ґрати, двері, ґрати і ночі тінь — така ж картата, як доля — марне веселить твій божевільно вільний спокій. Поскрипують, крадуться кроки, а ранку голуба протока, як рана, сіпає й щемить. 5.II.1972