Над осіннім озером

Цей став повісплений, осінній чорний став,  як антрацит видінь і кремінь крику,  виблискує Люципера очима. П’янке бездоння лащиться до ніг. Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо на віття виголіле. Рине впрост на утлу синь, високогорлі сосни і на пропащу голову мою. Охриплі очі збіглися в одне - повторення оцього чорноставу, насилу вбгане в череп. Неприхищений, а чуєш, чуєш протяг у душі !

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.