Нестерпно боляче, коли відходять люди такого калібру. Сумно і порожньо стає в просторі, який і так виморозило тисячами смертей і людських трагедій. Але він - не боявся, він завжди говорив, що думав, і вимагав, аби йому в свою чергу не брехали. Його не всі любили, але ніхто не міг підважити його моральний авторитет. Ні свої, ні чужі. Він -
Семен ГЛУЗМАН / Славко/ -
людина високої культури й порядності, яка впродовж півстоліття була моральним авторитетом як для фахових психіатрів, так і для в'язнів сумління; людина, яку високо цінували академік Андрій Сахаров і Володимир Буковський, Василь Стус і Іван Світличний; людина, яка була моральним камертоном сучасності й чиє слово важило більше, аніж сонми так званих "авторитетних джерел"; людина, з якою ми заснували ГС СтусЦентр як простір, в якому живе не препарована сучасністю пам'ять.
Згадаймо його.
Семен Глузман народився й помер у Києві. Народився 10 вересня 1946 року, помер - 16 лютого 2026 року.
За освітою - психіатр. У 1970-му закінчив Київський медінститут. У 1971-му, як невиправний ідеаліст, підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу на генерала Григоренка, аби спростувати "замовну" експертизу "репресивної психіатрії", яка на догоду владі визнала здорову людину «психічно хворою». За це він отримав 7 років уральських таборів та 3 роки заслання в Тюменській області. В очікуванні етапу провів 20 днів в одній камері з Василем Стусом, про що залишив прекрасні спогади.
У таборі спільно з Володимиром Буковським написав «Посібник з психіатрії для інакодумців». Вірші та проза Семена Глузмана видавалися російською, українською, англійською та французькою мовами.
1978-й рік Amnesty International оголосила роком Семена Глузмана.
З 1993 року виконавчий директор Українсько-американського бюро захисту прав людини. У 1994-му на прохання Державного департаменту США виступав перед Конгресом США як експерт з проблем дотримання прав людини в Україні. Один з авторів Закону України «Про психіатричну допомогу» (2000 р. був прийнятий Верховною Радою України). У 1998-1999 роках був експертом ООН з прав людини. У 2008-му нагороджений Женевською Премією захисту прав людини в галузі психіатрії, яку отримав на XIV конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Празі за «виключну мужність і відданість ідеалам гуманізму, за відмову від використання психіатрії проти політичних дисидентів, а також за відстоювання етичних принципів у практичній психіатрії».
Одна з останніх розмов Семена Глузмана з Олександром Ларіним:
Я ХОЧУ, ЧТОБЫ МНЕ ГОВОРИЛИ ПРАВДУ. Семен Глузман.
Лист Василя Стуса до Семена Глузмана від 2 липня 1979 року
Дорогий Славку-Семене!
Тільки сьогодні відіслав листа до москвичів — запитуючи Твою адресу. І ось — Твій лист, Йосипе Флавію.
Був приємно вражений Твоєю доброю мовою. Згадав наше сусідування і репліку мою: спочатку нам треба самим полікуватися-порозумітися. Слава Богу — я ніколи не вважав себе антисемітом (навпаки — як казало чимало гебреїв-друзів), Ти — не україножер (навпаки — чую).
Завжди казав (писав так і до Андрія Дмитровича): із гебреїв найбільше шаную Я.Хаймовича (слюсар, тепер у Ізраїлі, в Хайфі), Е.Кузнецова, С.Глузмана. Усього — трьох. Яків — не пише. Едуард — грішний 2-м томом «Щоденника». Ти — на висоті. Пробудь же — і пробувай!
Цей рік — Твій, чи минулий? Чув, знав, але забув. Ти "найголосніший" із киян, хоч голос у Тебе і тихий, як пам’ятаю. Думав — Ти прозаїк. Писав Їван Світличний — прегарні вірші Твої. Радий був би хоч один — прочитати. Як і Суперфінна.
Моє Матросове — нудне. Там було відрадніше. Там були кращі роки життя (згадай пам’ять П’єра Безухова про французький полон!). Знаю, що то — 35-а. Але і наші Барашеви-Озерні-Лісні — не згірші. Звичайно, концентрація — слабша.
Радив би Тобі слати рекомендовані листи з рекомендованими повідомленнями. А ще краще — цінні листи. Хоч і вони "пропадають“, недавно дістав 20 карбованців за щезлий цінний лист до москвичів. Але лист був значно цінніший.
За хвороби провадити марне. По операції (Більрот-1) дістав демпінг-синдром. Його лікують лише по центрах. А тут — хіба дієта, але з дієтою ще гірше, ніж із лікуванням. Ноги — трісли п’ятові кості, ліва п’ята зміщена, хірурги вчасно «не помітили». Тепер — супінатори, ванни ets. Тут Ти нічим не зарадиш, але — дякую! Доведеться робити ортопедичне взуття, аби не дожити до Glattfuss (пласка ступа). Накульгую.
Надзвичайно радий, що Твої 7 літ минули в умовах, найкращих для змужніння. Певен, що Ти не став злий (чи не найбільша небезпека). Радий, що Твій жах (“більше, ніж прожив!“) минув і маєш винагороду за довготерпіння. Певен, що Ти став незрівнянно мудріший психіатр, ніж доти.
А я собі підраховую: після першої декади травня минуло майже 2 місяці. Де ж Ти?
Місцева газетка, що чимало паперу витратила на мене, назвала недавно Стуса і подібних до нього, "хуже-фашистами“, що ладні "резать, грабить, убивать“. Отже, коли Ти схожий до Стуса, то ти — теж "хуже фашиста“.
А як твої батьки? Згадую геть усе, що повідалося тоді, в тій кімнатці (здається, 56?). Там же був 2 тижні в листопаді 1975 р., але од розмов відмовився — перед операцією. Там і написалося тоді таке:
Яка нестерпна — рідна чужина! Цей погар раю, храм, зазналий скверни! Ти — повернувся. Але край — не верне! Йому за трумну — пітьма кам’яна.
Як тяжко повернутися і не побачити! Як тяжко — не зустріти! Зогрів мене антоновим вогнем мій рідний Київ, мій несамовитий.
Добутися над силу — і піти, тамуючи скупу сльозу образи. Радійте, лицеміри й богомази, що в мене — ні надії, ні мети.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль і є сльоза, що наскрізь пропікає камінний мур, де квітка процвітає, в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа моя отут, моїх грудей не стало половини, бо чезне чар моєї батьківщини, а хоре серце чорний смокче спрут.
Лишилося мені — до 4.Х.1979 року. Але за Київ — не мрію майже, бо перед олімпіадою В.В.Щербицький наказав "очистить образцовый город Киев от воров, проституток и зарвавшихся диссидентов“. Але — вже нічого нема страшного — після Мордовії й Берлагу (так звалося Матросова до 1950 якогось там року — певне, 1953).
Гадаю, що коло 100 віршів, вартих уваги, в мене є. Більшість із цих 100 написано після 1971 р. Це — найбільша стаття мого оптимізму. Правда, чи не всі вони — в сейфах, але, як казав М.Булгаков, "рукописи не горят“!
Дам Тобі адресу Михайла Рувимовича Хейфеця (638310 Ермак, Павлодарской обл., ул.Лермонтова, 6). Це ленінградський літератор, літ 45, грішний тим, що написав передмову до повного Йосифа Бродського (пам’ятаєш такого поета, перекладача-“дармоїда“?). У нього, Михайла Рувимовича, феноменальна пам’ять, прекрасне чуття російської історії, добрий стиль, "загально-демократичне“ спрямування. Правда, він не такий боєць, як дорогий Паруйр Айрікян чи Зорян Попадюк. Він — тихіший значно (коли це — недолік). І, здається, не має наміру вибиратися (я — маю).
Втім, поживемо — побачимо. Надворі — все ще літо. І до осені — далеко, до всіх її сумків і підсумків.
Ще таке: торік було визнано рентгеном, що на серці — атеросклеротичні зміни. Тепер хірург не потвердив того. Каже — діагноз був помилковий. Але — серце чую. Майже постійно. То — добре, вважаю.
До речі, Михайло Хейфець пише таке: "Яша Сусленский, которому я писал о твоей жизни в Матросова, цитируя Твое письмо, просил Тебя сообщить свой адрес: J.Suslensky, 33 Rabinovich str. Kiriat Jovel Beit Criora, Jerusalem, Israel — сказал, что с радостью получит твое письмо и будет отвечать“. До речі, Яків Сусленський узявся залагодити конфлікт Мороза — Кузнецова. Я не знаю Сусленського, на жаль. Але, мабуть, напишу, бо хочу порозуміння. Правда, і Мороз, і Кузнецов — однаково амбітні. Але справа навіть не в них — сам розумієш.
Валентин Мороз та Е.Кузнецов відбували покарання в одному і тому ж таборі особливо суворого режиму ЖХ 385/17 у с.Соснівці (Мордовія). Між ними виникали серйозні конфлікти, залагодити які бралися їхні товариші.
Ще: можеш писати мені по-російському (геть забув, якою мовою я з Тобою розмовляв "у Києві на риночку“).
Радий, коли умови в Тебе — добрі. Тримайся. Знай, що на засланні — все складніше, ніж у таборі. Краще — усаміться, обходься без знайомих-тубільців (такий мій досвід).
Будьмо ж! Василь