Ти все така ж, а я віддаленів. За мною – кучугурами – розлуки – час самовтрат… (ще поповзом повзли за тінню довженою, виростали із самозмалення: німа рука пограбілих тополь у надвечір’ї) великий гріх на серці я ношу …розлуки рвав, як обривають жили атланти териконів і тачок, назбираного вугілля оклунки, – щось рвало груди… (окраї землі – тамтого світу в пекло провисання – призналися відверто до душі) Ти край. Ти крихта прагнень вікових «упасти – не розбитися». Ти шпара земного стогону: холоне світ, і нам долоні юні снігом студить… Ти все така ж. Ні смута, ні літа не старіють тебе. Німа, як люстро – колись відбився в нім твій вид миттєвий, вкарбовуючись в темряву навік, ще – чайка однокрила, ще – зигзиця і ще – як окоренок лихоліть. Чи дружба сфер – і неба, і землі – зоветься лихоліттям, я не знаю. Та присмута і по розлуці їсть: есь є там стіл, де матірня рука осліплим болем тихо сновигає вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь. великий гріх на серці я ношу Ти – Мати (амфора твоєї гіркоти) – далекий син, на роздоріжжі горнім паде в траву, і вистигне трава його грудним риданням хлібороба (чуття ж землі – як виболілий сон і призабутий). О, пам’ятаєш ніч? велику ніч? І десь побіля нас уральська річка та сосни (ті,що соснами зовуться), та тиша (ледве врунами зійшла). А пам’ятаєш? Так багато губим за пам’яттю: колись переінакшить з нас кожного. А треба пам’ятати? А треба пам’ятати. Пам’ятай. Палахкотів намет. Палахкотіли в нас спомини, немов півні червоні, а кедрові шишки, ще недозрілі, не тріскали – чаділи на вогні. І зорі в фіолетовому небі? Ще ти казав: це колір божевілля і судної доби. Немає суду, та вже заходить щось. Немов на дощ. Півнеба гоготіло в наші душі. Земна півкуля брижилась од жару, і півдуші ті спогади приспали, і півсебе услід за сном пішло. Що то було? Не знаю. Що то буде – не відаю. Але не раз питаю Розлучної, Далекої, Німої: до тебе навіть миті вистає? Тоді нащо літа? Навіщо спади з лиця і з досвіду? І мить навіщо скрадлива: вганяє у дитинство, Неначе цвях у дошку гробову? Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню самонародження, ввійшла у тінь, і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь круті гамує голосіння. Тінь підводиться. Гострішає. Чорніє. …був час географічних відкриттів, і день стелився, ніби самобранка: коли благословлялося на світ мені малому, коли найперші кроки проходячи, двоївся і троївсь, сто сонць роїлось, як джмелів лапатих, і терлись зорі крем’яхом сухим. Долоні квітли, пелюстками серця довірливо розпізнавався край. І читанкою, пам’ятною й досі, шахтарське тепле селище було. пригадую – мене веде за руку щаслива мати. Повз двори проводить, де глухо падають, заповнюючи тишу, червоні яблука (їх звали циганками). Чого мені червоні дарували в дитинстві завжди? Щоб я відчував, чим пахне і земля і людська кров? Так само пахли соняшники пізні. І бджоли пахли так. І сльози – так. За цілу ніч склепить несила очі. І цілу ніч мовчазна простоїть при узголів’ї привидом скорботним і на чоло гарячу покладе натруджену правицю, щоб не заснув, а вдосвіта зникає. А за стіною плач дитини, а хтось регоче за стіною. Куди піти? Куди подіти своє безсоння? За стіною, За стіною, як дві гримаси, вбиті в стіну, як два крила на райські дні – і плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт, і мені. Від рання дощ. Від сну, від ночі, від узголів’я – дощ і дощ. Ридання шиб і ринв. А хоч – ридання матері пророче. І розпросторених світань сумна імла підводить крила обвислі. А звести несила, а заборони темну грань переступити безборонне – то понадмірний, смертельний гріх. Непам’яті лапатий сніг спішить і пішо і комонно. Колись обридне вічна веремія і схочеться до сну. Аби не гибіть, не вижидати черги сподіванням. Зізнайся: переможений - це ти. Пригадуєш? – так ясно починалось, важке подзвіння билось об піддашшя, соломою ушите. Верби ридма благочестиво гнулися до ставу, і день крутивсь і терпко пах, неначе ще надзелень розтовчений горіх. Отак дитинство в жилах трепетало. Тугі котились дзвони, як морелі, а ти смичком вимахував зухвало, немов спудей, що полишивши бурсу, граматику на мандри поміняв. О Господи! Так ясно починалось! Дороги валували, як собаки, на плесах пісні зайчики скакали, а ти білів трикутником надії, корабликом, загубленим між хвиль. Сто сонць ув очі йшло. Сто птиць летючих над літеплом ставка. Горіли сосни чорнясто-жовтим мерехтом. Калина біліла так і бігла так од плоту, що ледь побачиш – зашпори зайдуть. І так тобі нещастя бракувало. Ти звав його. Ти думав – молодий упорається. Бо могутня шия кріпацького поріддя не зігнеться аби там що. Пригадуєш? – Було. тепер минуло все. Відбігло серця, мов спаленої хати відбігають пси найвірніші. Й ти за всім минувся. А втечі посвисти – натомість крил. (Наївний хлопче! Вікове страждання – такий пекельний німб, що душі палить. Збагни – і вмри. Безсилістю своєю, розп’яттям чи зненавидою – помри). Тепер набридло все. Немає стерпу. Десятою дорогою обходить тебе життя. Полишений в обозі себе – колишнього, сиди і жди: десь, може, промайне, мов тінь утекла, ти – справжній. Це лишилося одне. Умерти. Так. Щоб більше не стогнати, не мучитись, не проклинати долі, не ображаючи життя. Пізнай, що чесність смерти – то жива чеснота, що вмер – і закінчилося. Двобій ти не програв. Ти вибув, бо не зміг миритися, коли краплена карта пішла до гри. Коли ножа у спину стромляє супротивник. Коли він на посміхи бере твоє лицарство і каже: ти ніщо. Не всемогутній, а все покірний перед диким звіром, ім’я якому – Правда і Любов. –То ти з любов’ю бився? –Так, з любов’ю. –І правду поневажував? –І так. –Хоч палить тебе гріх? –Не гріх, а гнів. –На кого гнів? На мене теж? –На тебе. Скажи, пощо мені подарував цей світ, якому я заприсягався служить до скону. Нащо передрік ці болі самозречення в хвилину, коли я вже самим собою став? Це все гевонські кпини! І невже для того, щоб мої забравши сили, обранити зневірою, котрої не пережити? Все своє життя я дав тобі. Ти ж повернув його супроти мене. Бо за смерть – життя стає на цьому світі. Як я жив, питаєш? Краєм, скраєчку, на жебрах, лиш прориваючись крізь грати заборон (світ білий – заборонений!). Прожити на всіх кінцівках, ба й рудиментарних, – то попри волю. Більше – про інстинкт. Так жив, як дякував. Вимолював. Просив. А дякував за те, що народився, що маю очі – бачити, що слух епохою дарований, що серце не билося б, коли б не двадцять літ, перед тобою збіглих… Аж і гірко! великий гріх на серці я ношу Таж від народження берем правічний гріх собі на душу: його покутувати змушені, його ми вистраждати ревне повинні – спогадами, сном (що вчинить вічний недоросток, як щось блукає під вікном, страхає великоднім постом?) Всі прогріхи минулих душ, напевне, ще від неоліту напевне, ще від неоліту ввійшли у серце, оповите гріховністю. Його не руш, його не руш, бо протече, печерними дмухне димами, котрі збиралися віками, туманячи твоїх очей голодні пройми. Від народжень нам кожному душа болить за тим, що досі ніби спить, а нишком научає; врочить, наказує: і мста, і мста – за довгу німоту розплата! (І в кожного готує ката, так, ніби помста – це мета). Ми від народження берем правічний гріх. І день проворний, заледве крила розпросторить, вже видається тягарем. (Колись лихий тебе поплутав, узяв за друга, мов наймив). Обмежень кригою окутий, ти між бажаннями зблудив. І хай нова доба гряде – в ній мезозою темні душі… Старі гріхи епоха душить і людство душиться, в Едем даремно прагнучи…
1968