1992-й був роком значних потрясінь, негараздів і великих надій.
Україна стала незалежною державою. В Україні одне за одним закривалися підприємства, люди втрачали роботу, бюджет 10-20 $ в місяць на родину був зовсім незлим, вчорашні інженери та науковці ставали продавцями на базарах, а особливо ініціативні проклали дорогу до Польщі: там купували, в Україні продавали, і є кошти на кілька місяців для родини.
А ще масово виїжджали найкращі науковці та євреї, однак попри все це була свобода, яку зараз годі навіть пробувати уявляти: тоді можна було все, грошей ні на що не було, а єдиним стримуючим фактором була твоя совість, та ще страх звичайно.
Кращі йшли в бізнес, аутсайдери - в політику. А ще тоді видавались
журнали - різні та гарні. Одним із них був український еротичний журнал "Лель", в якому й з'явилася одна з перших у незалежній Україні добірка віршів Василя Стуса.
* * *
— А скажи — Модільяні був ідіот? допитувалась вона, коли я шаленів жаданням. — Такий же ідіот, як і всі на цьому світі, — повчав я, обіймаючи успокоєні вибухи її сідниць. — Розумієш, старий, я часто думаю про незвичайність мистецтва. То зайва розкіш. — Так, мистецтво — то завше надмір, — відповідав, виціловуючи коліна. — Але надмір лише й рятує нас від убогості. Смертним полишається єдине: бодай маленький надмір — У вірі, у звичках, у смаках, просто — в примхах. — Так, моя маленька, саме так. Ти, як завжди, говориш діло, — повторював, клацаючи зубами од пристрасті. — А коли в нас народиться доня, ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, — охриплим голосом проказувала вона. — В узголів’я і неодмінно троянди, — не своїм голосом я погоджувався покірно. — Яка докучлива муха — дзижчить і дзижчить. Убий її, любчику.
* * *
Той спогад: вечір, вітер і печаль пронизливого тіла молодого, що в двері уступилося, халат пожбурило на спинку крісла й тонко пішло, пішло, пішло по смертній лінзі, аж понад стелю жальний зойк завис. Вікно — велике й синє. Жовті штори приспущено недбало. Чорний стіл іскулився, тремтить на ньому шклянка тонкого шкла — дзень-дзень, дзень- дзень. Пора наблизитись, в тугий вогонь пірнути, так зграбно скутий білим свічником. Чаруй мене, чаруй мене, чарунко далеких берегів, куди я плавом пливу, пливу, пливу — й не допливаю, бо зносить часу хвиля навісна. Лиш вечір той, і вітер, і печаль, і ти — як грудка крику молодого, — світаєте під сонцем опівнічним і виспокоїтись не даєте.
* * *
Я довго вчив граматику кохання, граматику грудей і губ твоїх. Ти утікала і ховала сміх, межи зубів затиснений востаннє. Біліли стегна в хижих шелюгах. Нескорена вовчиця зголодніла сікла по лезах розпашіле тіло, аж червонів багульник у ногах. О довгі гони видовжених тіл! Стріла і лук! Стріла і лук! І — ось він — цей напад шалу, цей простоволосий, цей голий безум збурханих страшидл. Сто диких стріл і сто глухонімих ввішли у лук і свист пообтинали по тятиві. Лиш гони клекотали, не вгамувавши плач, і сказ, і сміх. Горіло небо, падаючи вниз, земля горіла і пливла, як човен, увись. А я, шаленством диким повен, ламав, пропахлий алкоголем хмиз. Димів, як погар, наш округлий сон, тремтіла перед ранком охолола безсонна річка, як богиня, гола, даруючи цілунок, як прокльон.
* * *
Гарноброва, пожежностанна, (лона твого пахка рілля!) зголоднілим поглядом спалена, непокірна, нічна і лячна. Як твоє розпросторилось тіло! Як прозріло мені в імлі! Десь на всій на великій землі тільки й того: довічне диво твого голосу, рук, очей, губ твоїх голубливе гудиння. В небі місяць стоїть, як шельвах: стереже нам святешні будні. Криво усмішка гасне десь, сновигаючи, як сновида. Вже заходить на ранок, в день, в заціловане підборіддя, в хаос ліній твоїх німих, ув осліплений сполох пальців... Хлюпостаємося у щасті, загубивши годинам лік. П'єм як з корця. Хай кара ніч виповзає зачадним щемом — ще не щезни — благаю: ще нам сон-трава зацвіте в вікні.
* * *
Вбери-но білу сукню на тіло на прогінне, нехай я переждалий од шалу затремчу. Вбери пречисту сукню і озирнись лукаво і зваб мене прожогом аби я звисочів. Вбери-но гарну сукню, не дай мені уздріти далекі перегони пролопотілих літ. Вбери дівочу сукню, обдай тим сяйним сяйвом, нехай відчую: медом мені твій танцесік. Вбери-но славну сукню на тіло молодече на вигронені перса і лебідь живота. О захвате — несила од думи продихнути: зорить мені у душу безсмертний погляд твій.
* * *
Поверни мені ніч, горличко, заціловану солов'ями, щоб мовчали дуби, щоб зорі мовчали, і мовчали жаріючі перса твої. Поверни мені ніч, хай і крадену — нашу. Поверни мені губ полинову п'янку гіркоту. Заверни у сувій час, що сплив проміж нас, як не щільно ми з тобою ховались од нього, як не добре не пускали до себе той час. Бачиш, сутінь пливе, як туманна хистка лебедиця. В шиби стукає дзьобом сизуватий і гамірний дощ. Поверни мені, горличко, свій голос печальний, як легке ластів'їне крило і свої тугогруді обійми.