Ти, янголе, закинутий у пекло

Ти, янголе, закинутий у пекло, настачене собі за власний прогріх — цю понадмірну відданість шляхам будучих літ — уже спізнав чекання, коли ж відслоняться тобі світи, занадто добре знані, ще до твого народження? Ти, янголе, спізнав кінець путі? Збагнув свою конечність у передчассі радісної смерти, як раптом, відсторонені рукою вельможною, перед тобою ниць падуть кохані, друзі, сподівання, голодні, як вовки, жалка самотність і очужілістю пойнята ніч (те все, що шикувалося в дорогу з тобою разом? Те, що більшить тіло, але обмалює забитий дух). І при початку тих часів блаженних ти став, зніяковілий, і утрата болить тобі обабоки — ти, янголе, припнутий гострожалими списами до тіла власного — хреста подоба — втрачаєш право самоуникання, самопереростання скрайніх меж і, розминувшись із самим собою, ти почезаєш у незгоді вчинків (чужих чинінь) — як вічна колотнеча з народження заблуклої душі, не названої власною ще й досі. Ти був скупий чи то — занадто щедрий на власну душу і не брав нічого із тих дарів високих, що тобі належать правом самопочезання і самодарування — цим світам, так само неоговтаним, як серце, розгублене проміж світанних душ, що тільки розвидняються з пітьми ледь-ледь призбираного існування (ті душі чорним дьогтем аж лящать і мерехтіють полисками крики безпам’ятної маячні бажань, котрі засіли в серці, ніби дразка). 31.1.1972

Natalia
Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.