Вийду в ніч. Під соснами пройду, промину завмерлу автостраду і на тишу раптом набреду – вклякни й згадуй. Глухо в сні колотиться ставок, ошалілі тріпаються сови, і німує безголосий мрок, і лютує розпач безголовий. Ртуть. І ртуть. І тільки ртуть. І ртуть совається, як вагітна жінка. Стовбурами спогади ростуть, і за ними ні герця не видко. Стовбурами спогади ростуть, бовваніє поніч ожередом, відчайдушна самота і суть відчайдушна – обернутись твердю. Схарапудженим дивись більмом понад крони, хмари, понад небо, ти, перевантажений гріхом, ніби ніж, в своїх застряглих ребрах, світишся по окраю води ледве-ледь – по мерехтові втоми. Власного – на окраї – знайди, втраченого – в мерехті. Незлому висповідайсь, давши на позір злигоднями збирану непотріб. Як німує трудно водовир! Окраї - олив’яні і гострі! Мертвий мій органе, лісу мій, вилляте і вигускле стозвуччя, чуєш, не безумій, ставе мій, безуме, завжди: росте, як круча, ніч. Ти нею весь опоночів. Жально сяють божевільні зорі. І летить орда смертельно-хорих виплесків пекельних – кажанів.
X.1968