Вік би не бачити й не чуть

Вік би не бачити й не чуть про тебе, скрипко чорна, а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла, і пахнуть рутою, котра уже напівзабута, і пахнуть м’ятою. Добра сам Бог мені прелютий був зичив, даючи цей хист проклятий — віршувати на власну голову. А зміст? А змісту не добрати. Коли топилася душа в грайливім струмуванні, ти необачно полишав всі приписи посланій, де стільки ком, рисок, крапок — сам чорт там шию зверне. Сердечний наживеш порок чи совісті каверни. Добром об’яснена душа велить вогнем палати. Ти лиш за хистом полишав право — обирати собі дорогу. Бо не він, а ти — був раб. Не блазнем, а рудокопом. Домовин таланту вічним в’язнем.

26.01.1972

Тільки аутентифіковані користувачі можуть залишати коментарі. Увійдіть, будь ласка.