Зазираю в завтра — тьма і тьмуща тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма. Тільки чорна водь. І чорна пуща. А твого Святошина — нема. Ні сестри, ні матері, ні батька, ні дружини. Синку, озовись. Поніміли друзі. Чорна гатка в теміні. Пітьмою — хоч залийсь. Лиш тремтить як віра в спроневірі копійчана свічка на столі та шугають люто по квартирі, наче кажани, твої жалі Шурхоти і шепоти і щеми — то твого спогадування дні хлюпотять під веслами триреми, що горить в антоновім вогні
Все життя — неначе озирання у минулий вік. Через плече. Ні страху, ні болю, ні вагання перед смертю. А господь рече: відшукай навпомац давню кладку, походи і виспокійся в нім, у забутім віці. Тепла згадка ще придасться на суді страшнім 2.06.1970 р.
Вірш написано 1970 р. і він є своєрідним етапом переходу від авбсурдного світу "Веселого цвинтаря" до "Палімпсестів".
Авторизований машинопис не був відомий упорядникам видання "Творів" Василя Стуса в 6 томах (9 книгах, Львів, ВС «Просвіта», 1994-1999 рр.).
Музику до цього вірша Сергій Мороз написав ще на початку 1990-х (акустична версія).