"Сушуся й здоров’ям Бориса Дмитровича. Будь ласка, уклоніться йому од мене і хай він знає, що я часто згадую його — з великою шаною і великою любов’ю і великою вдячністю". (Василь Стус. Лист до рідних від 30.7.1974 р.).
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (05.08.1899, м. Ромни, Сумської обл. - 09.05.1984, м. Київ) був неформальним духовним лідером і моральним авторитетом для української інтелігенції другої половини XX ст. Його дуже високо цінував Василь Стус.
Книга Антоненка-Давидовича "Як ми говоримо" (1970) стала подією в культурному житті України і витримала чимало перевидань.
Доля письменника була складною і насиченою. Після вступу в 1917-му на фізико-математичний факультет Харківського університету А.-Д. якось відразу опинився в вирі національно-визвольної боротьби. У квітні 1918-го записався добровольцем у діючий полк армії Української Народної Республіки (УНР) та брав участь у бойових діях. Після розформування полку А.-Д. переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету, але влітку 1919-го знову йде до війська захищати незалежність молодої української держави.
Після поразки визвольних змагань, на відміну від багатьох товаришів А.-Д. залишається в Україні. 1920-го повертається до Охтирки, де працює завідувачем Охтирського районного відділу народної освіти (1920-1921). Стає членом Української комуністичної партії “боротьбистів” (УКП) і переїздить до Києва, де працює секретарем обласного комітету. За політичну діяльність (у ній А.-Д. досить швидко розчарувався) письменника тричі заарештовують і врешті з 1923 р. він зосереджується на творчій роботі.
Дієслово палити в значенні "курити тютюн" зайшло до української мови з польської, але воно має й інше значення - "розводити вогонь", "знищувати вогнем"... від чого виник іменник "палій"... Того хто курить тютюн звуть "курець", а не "палій". ("Як ми говоримо").
Саме 1923 р., який А.-Д. вважав початком своєї творчої біографії, вийшло друком оповідання “Останні два”. А в 1925-му вийшли й перші книги - “Припорошені силуети” та “Лицарі абсурду”.
А.-Д. був членом літературних груп “Ланка” і МАРС (“Майстерня революційного слова”), до якої також належали Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник і Тодось Осьмачка.
Творче ообличчя письменника першого періоду творчості визначили повість “Смерть” (1928) та збірка репортажів “Землею українською” (1930). Але вони були надто чесними, і, щоб уникнути репресій, в 1933-му А.-Д. виїжджає до Алма-Ати, де працює редактором. Проте після вбивства відомого комуністичного діяча С.Кірова в СРСР розпочалися жорстокі репресії: 17 грудня 1934 р. як “ворогів народу” і “терористів” розстріляно друзів А.-Д. – Григорія Косинку, Дмитро Фальківского, Костя Буревія та Олексу Влизька... 2 січня 1935 р. заарештовано і самого А.-Д. і під конвоєм доправлено до Києва.
Письменник зміг витримати тортури і допити, а тому в 1935 р. отримав "лише" 10 років “за намір повалити радянську владу в Україні і підготовку до індивідуального терору проти компартії і радянської держави”. В таборах Сибіру А.-Д. був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером та фельдшером... Звільнили його лише 1947-го. Далі були спроби осісти в тому ж Сибіру, Узбекистані та Україні. На батьківщині знову не склалося: 1951-го А.-Д., який працював фельдшером у Вінницькій області, знову заарештували і засудили до довічного заслання в Сибір (с. Малоросєйка, Больше-Муртінського району, Красноярського краю).
Реабілітували А.-Д. лише в 1956-му, а вже наступного року він повернувся з новою сім’єю (дружина і син) до Києва. Письменника навіть поновлюють у Спілці письменників України (впродовж 1957-1962 рр. А.-Д. працював у дитячому журналі “Барвінок”).
У 1963-му вийшов друком роман А.-Д. “За ширмою”, в якому офіційна критика побачила “зраду життєвої правди” та “похмурість”. Відтоді й до кінця життя А.-Д. знову перебуває під постійним наглядом спецслужб. Попри це, письменник активно спілкується з колом Івана Світличного, де особливо втаємниченим, поміж яких був і Василь Стус, розповідає про особистий досвід боротьби, поразки визвольних змагань і численні скитання таборами і засланнями.
Зламати А.-Д. системі не вдалося: 1966 р. він підписав листа до КДБ УРСР, в якому висловлювалися тривога з приводу закритих судових процесів проти української інтелігенції. У 1970-му А.-Д. відмовився брати участь у суді над Валентином Морозом, бо судовий процес був закритим.
До самої смерті тиск на А.-Д. не зменшувався. Обшуки, заборона друкуватися, тощо. У 1979-му письменнику не дозволили навіть взяти участь у організованому Спілкою письменників вечорі посмертно реабілітованого Григорія Косинки, з яким А.-Д. приятелював. Підставою стала "бесіда" з представниками КДБ, яка "випадково" співпала за часом. Після цієї "бесіди" стан А.-Д. істотно погіршився. А в 1983-му йому, вже овдовілому, заборонили взяти шлюб з Михайлиною Коцюбинською...
9 травня 1984 р. Борис Дмитрович Антоненко-Давидович помер.
Борис Тимошенко: Борисе Дмитровичу, розкажіть, будь-ласка, як воно тоді було, як вас арештували, допитували, як судили?
Борис Антоненко-Давидович: Ну, як відомо, за перших років Радянської влади святкування Нового року так само, як і новорічної ялинки, було заборонено. І через те 1 січня профорги і комсорги бігали по всіх установах і дивилися, чи не запізнився хто більше як на 15 хвилин на роботу. Якщо запізнився, значить, він святкував Новий рік. А це ж заборона! Значить, він додержується релігійних забобонів. Бо святкування Нового року вважалося приналежністю до релігійного культу. Ну, добре... Через те мої товариші з Казахстанського "крайовця", тобто філіялу Московського державного видавництва "Казахстан" - це переважно були засланці... - попросилися відсвяткувати у мене. Я охоче погодився...
Б.Т.: А що вас в Алма-Ату завело?
Б.А-Д.: А через те, що після погромних статей на мою адресу мене не тільки не друкували, не давали ніякої роботи, я навіть не міг влаштуватися коректором, бо за найменшу мою помилку в газеті редактор поплатився б... то який же редактор ризикне після отих статей проти мене? А вони були жахливі. Ось, наприклад, стаття "Факт, повз який не можна пройти"...
Б.Т.: А які ж факти наводили?
Б.А-Д.: А те, що я нібито проповідую убивство - убивство тварин, а з тварин і на людей... Дотримуюсь правила конспірації. Ось як героїня одна, ця баба Тодоська, каже: "Два - рада, а третій - зрада" ("Як я дійшов до життя такого..." - У кн.: Сибірські новели. - Українське видавництво "Смолоскип" ім. В.Симоненка, Балтимор - Торонто, 1990, С. 295-296).