«...Інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в’язні історії, – ідемо в життя (коли тільки воно прийме нас – життя, через скільки поколінь?)» Так писав Василь Стус у своєму «Таборовому зошиті», що чудом дійшов до нас з-за ґрат. На щастя, не довелося чекати кількох поколінь для того, щоб життя прийняло й гідно оцінило слово і подвиг Василя Стуса.
На сьогоднішній хвилі оновлення, що заповідається як тривкіше, свідоміше й результативніше за попередні «відлиги», ім’я Стуса ввійшло в життя українського народу як важливий чинник пробудження й самоусвідомлення, набуло значною мірою символічного значення.
В історії кожної національної культури були свої подвижники. Що ж до культури української, то вона давала особливо вдячний ґрунт для подвижництва (чи то гордість наша, а чи біда?..), інакше вона просто не могла б вижити в тих жорстких і неповноцінних умовах, які визначила їй історія. Дух Шевченка витає над нею, невблаганно шукаючи все нових втілень, і одним з них став Василь Стус.
Сам він чітко й невесело усвідомлював цей неприродний характер розвитку української культури, української національної самосвідомости – якимись поривами у слушний час, у перервах-перепочинках між валуєвсько-емсько-сталінсько-брежнєвськими зашморгами. «Шкода, що ми завжди молоді, вічно зачинаємося, але далі зелені не йде», – писав Стус, який на собі зазнав того зашморгу, знав, чим кінчився один з таких проривів – короткочасний Ренесанс 1960-х.
З перших кроків свого творчого самовиявлення Стус брав на себе багато. Вже в ранніх віршах болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісности – не загальникової, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністюне зрадити себе. «Біля гірського вогнища» із Зимових дерев, «У цьому полі синьому, як льон» з Веселого цвинтаря – то Стусове «бути чи не бути». «Як вибухнути, щоб горіть?!» – так звучить у Стуса вічне гамлетівське запитання.
У ситуації життєвого вибору не міг лишитися «збоку від володимирського тракту життя рідного народу» (з «Таборового зошита»). Свідомий свого призначення: «сховатися од долі не судилось». Готовий довіритися долі. Доля для нього – то стратег, а розум – лише тактик. «Тактика вбиває людину, дрібнить її, обмалює. А ми великі вже... Як же нам гнутися?» У вірші, зверненому до батька, закликає його бути вдячним Україні, «котра була подарувала сина, аби забрати...» В цій гордій свідомости свого хреста вчуваються нотки богообраности: «то є Господній перст».
Як постав ув очах моїх край, наче перст осіянний. Каже: сина бери, карай він для мене коханий.
(«За читанням Ясунарі Кавабати»)
Зі свого невільничого далека бачить над 1500-літнім маскарадно прибраним Києвом образ-парсуну Івана Світличного – «як статуя Ісуса Христа над Римом» (з «Таборового зошита»).
Відомі два варіянти кінцівки програмового вірша Стуса «Уже Софія відструменіла». В одному – «Дай мені, Боже, гордого шляху, дай мені, Боже, гордого лику». У другому – «Дай, Україно...» Невідомо, чи це авторські варіанти, чи варіант «Дай мені, Боже...» з’явився в результаті переосмислення при переписуванні (вірш поширювався у списках), та підміни понять тут немає – навпаки, повна смислова єдність. «Бог» і «Україна» в його душі і в поезії творять двоєдине ціле, то його головне sacrum.
Сприймав життя екзистенційно. Феномен Стуса чітко окреслюється через постулати екзистенціалістської філософії, яку знав і яка була йому близькою. Його концепції людини відповідає і Кіркегардівське протиставлення «екзистенції» і «системи», й ідея бунту одиночного проти всезагального, і віра у здатність людини перебороти знеособлюючий вплив загалу, протистояти розчиненню в неозначено-особовій людині (Man) Гайдеггера (хай воно й гарантує людині певний спокій і безпеку – але ж ціною втрати себе).
Юрій Шевельов особливо підкреслює спорідненість Стусової поетичної філософії з ідеями Габріеля Марселя з його поняттям «буття в ситуації», протиставленням «буття» – «володінню», «людини маси» як сукупности функцій – особистісному началу, людини, яка творить саму себе, – змертвілому світові. Таке зіставлення є особливо доречним ще й з огляду на те, що Марсель високо цінував Рільке, який «пробуджує сьогодні відчуття причетности до духовної традиції, без якої цивілізація мертва», а для Стуса Рільке також був мірилом високої духовности. Згідно з постулатами екзистенціалізму, людина завжди більша, ніж вона є насправді, отже, за Гайдеггером, «ставай тим, хто ти є». Постає проблема вибору у критичній ситуації – непереборна стіна, на яку наштовхується людина, яка мовби відкидає її до самої себе. Розбившися об цей мур, тобто зазнавши – у тривіальному розумінні – поразки, людина саме в такій ситуації віднаходить себе, пробуджується до свідомої екзистенції.
Та сам я єсьм. І є грудний мій біль, і є сльоза, що наскрізь пропікає камінний мур... («Яка нестерпна рідна чужина...»)
Стусові близька ідея «трагічної мудрости», «трагічного стоїцизму», притаманна екзистенціалізмові. З листа: «Усе гаразд. Я повен трагічного оптимізму, що світ – опроти мене – є собі, я ж є собі – опроти нього». Його життєва модель – то реальне втілення цих принципів. Між ідеєю і життєвим вибором, між словом і вчинком – немає відстані, немає суперечности.
Саме цим насамперед зумовлена особлива привабливість і значущість Стусового образу буття для нашої людини, яку привчали бути рабом обставин, об’єктом чиєїсь волі, а не суб’єктом в його самовиявленні й самоутвердженні. З цим пов’язана і особлива вага Стусового слова. Воно підтверджене вчинком, «забезпечене нерозмінним запасом правди і ціною власного життя» (Євген Сверстюк). Тому й не сприймається як фраза.
Усвідомлюючи вагу слова, Стус болісно реагував на його девальвацію, зокрема в українській літературі, за якою намагався – як міг – стежити і яку оцінював гостро критично. Не сприймав «романтизованої безплотности», орнаментаційного словоплетення: «забагато слів на унцію смислу». Його дратувала запоетизованість прози, яку порівнював з «балакучою тіточкою». Розмірковуючи над відомим Довженковим афоризмом щодо калюжі, в якій один бачить зорі, а другий нічого не бачить крім калюжі, зауважував, що Довженко «...ходив по грані. Найменший ухил вбік -і умовність ставала фальшю». Оцінка Стусом української літератури (в далеко не найкращий період її розвитку) з його «непрекрасного далека» – то тема окремої розмови. Тут хочеться тільки підкреслити, що з висоти його становища особливо чітко було видно фальш, декоративність, обмеженість. Його боліли капітулянство і конформізм, ходіння манівцями й марнування таланту тими, кому знав ціну. І, не вибираючи слів, на різкі оцінки мав моральне право, та й підстави. «Набір холуїв від літератури, обозних маркітанток естетики, які на національній трагедії шиють собі розмальовані шаровари блазнів-танцюристів, що на трупі України витанцьовують хвацького гопака» – це з «Таборового зошита».
* * *
Доводилося чути, що вся сила поезії Стуса – в тих ідеях, які вона несе в собі, в образі автора, що постає в ній, в той час як суто поетичних відкриттів тут небагато. На цій підставі його іноді навіть протиставляють таким, безперечно, непересічним постатям в нашій поезії, як Василь Голобородько або Ігор Калинець, як традиціоналіста – новаторам. Таке протиставлення видається мені поверховим і далеким від істини.
Передусім це пов’язано з упередженим ставленням до поезії ангажованої, як не іманентної самій суті мистецтва слова. Та з огляду на нашу історичну, національну долю, в літературі українській протягом усього її розвитку така поезія завжди була актуальною, лишаючись головним, а подекуди чи не єдиним чинником національно-культурного самоствердження. У місткому афористичному слові вона несла правду всупереч заборонам, насильству, фальсифікації. А що за таке слово завжди дорого треба було платити – здоров’ям, волею, самим життям (і платили, платили сповна!), – воно не сприймалося як фраза, набувало ваги й закличної сили. І було воно Поезією... Можливо, настане колись такий час, коли ми будемо справді вільними серед вільних і рівними серед рівних – тоді розбудовуватимемо нашу державу Поезії тільки у звичних для цивілізованих народів напрямах й відмовимося від поетичної публіцистики, але ще не час... Сучасна світова поезія – багатолика, в кожному її втіленні реалізовуються гени національного художнього досвіду.
Крім того, дається взнаки глибоко вкорінена в нашій свідомости розчленованість змісту й форми, в той час як поезія – це єдиний формозмістовий організм. І, очевидно, сила поезії Стуса, її здатність зворушити глибинні шари свідомости читача зумовлена не тільки сумою істин, висловлених у ній. Інша річ, що «секрети поетичної творчости» Стуса не лежать на поверхні, не заявляють голосно про себе. Вони – в майстерному опануванні того, що Потебня називав внутрішньою формою слова, в умінні віднайти різні смислові шари й глибоко заховані асоціативні зв’язки, символічне підґрунтя слова й образу. Сказала б, що це новаторство рількеанського типу. Аж ніяк не ототожнюю двох абсолютно різних поетів, маю на увазі лише цей не зовнішній, мовби «непомітний» характер взаємин традиційних і новаторських начал, непідвладність моді, апелювання до смислових глибин слова. Коли дисципліна форми, формальна стриманість не гальмує експресії, а, навпаки, доносить її до читача, не розплескавши по дорозі. Саме в такому розумінні М. Хейфец у своїх спогадах про Стуса «В українській літературі тепер більшого немає» говорить про «войовничу традиційність» Стуса – адже «вибух пристрастей набагато потужніший, коли вибухівка нагромаджується у товстостінній "камері" внутрішньої стриманости».
Ю. Шевельов у передмові до Стусових Палімпсестів, розрізняючи дві його стильові манери – антипоетистичну й поетистичну, висловлює думку, що утверджувалися вони, очевидно, одночасно, але з часом посилюється друга. На мою думку, це не зовсім так. Протягом усього творчого шляху ці дві лінії, трансформуючись залежно від матеріялу, від життєвого тла, інтенсивности поетичного самовираження, від сили зовнішнього тиску й внутрішнього опору поета – йдуть в основному паралельно. То, очевидно, дві стилістичні іпостасі його поетичного «я». Цілу низку віршів відносять до герметичного напряму у поезії Стуса. Міра герметичности їх надто різна, та образний світ Стуса, справді, далеко не завжди прозорий і легкий для входження в нього: для цього потрібен певний емоційний та інтелектуальний код.
«Там, де світ існує при t°, даймо, 24°, я зберігаю автономну ауру з t° a6o 20° або 30°. Цей поріг обов’язковий для того, щоб мати фізичну здатність на погляд збоку, з другого середовища, щоб не розчинити дух у загально прийнятій фізичній законоданості, щоб бути медіатором двох різних світів..." /Василь Стус/
Найкращі здобутки поета, як це часто буває в мистецтві, постають на гребені зіткнення, єдности протилежностей, примирення, здавалося б, полярностей: з одного боку – несамовиті екстази й нагнітання, буяння поетичної експресії; з другого – розважлива філософська заглибленість, відображення у формах життя, конкретика дійсности, її жива плоть, «ваговита дозрілість речей», «лагідна округлість форми» (вислови Стуса). Це пов’язано з психологічним типом його як людини й митця. Сам він так пояснював ці якості своєї натури: «Там, де світ існує при t°, даймо, 24°, я зберігаю автономну ауру з t° a6o 20° або 30°. Цей поріг обов’язковий для того, щоб мати фізичну здатність на погляд збоку, з другого середовища, щоб не розчинити дух у загально прийнятій фізичній законоданості, щоб бути медіатором двох різних світів». Звідси – його формула:
Хай у тебе є дві межі, та середина справжня. («За читанням Ясунарі Кавабати»)
* * *
Стус як поет – різний. Поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного неоднозначні за стилістикою, за характером образности вірши. І це не електика, а контрапункт. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть...» – і фолькльорні інтонації «Два вогні горять...», прозора розважливість «За читанням Ясунарі Кавабати» – і своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця» (щось тут є від Драчевих «Сидить хлопчик на белебені» або «Балади про соняшник»).
Знає ціну точного слова в його прямому значенні, без найменших поетичних котурнів. Смисломістке, воно схоплює дійсність, явище в різних ракурсах, дає відчути поетичність звичайного. Вражає поетична виразність зачинів кожного вірша. Зміст, що дається в кінці книги, у Стусовому випадку сприймається як мінізбірочка поезії. «Ніч блукає, наче кінь стриножений...», «Схились до мушлі спогадів – і слухай...», «І що кигиче в мертвій цій пустелі...»
Ці зачини у своїй поетичній конденсованості, за пронизливим ліризмом і неголосною, але надтонкою спостережливістю породжують у сприйманні ефект, споріднений з ефектом славнозвісних японських гайку, або гокку (знаю, що Стус цікавився цією поетичною формою – та й сліди цього інтересу в його поезії незаперечні).
"Сила поезії саме в тому, що в ній зберігається нерозщеплена конкретність навколишньої реальності, де є і своя краса, і своя мудрість, і своя етика..."" /Василь Стус/
«Сила поезії саме в тому, що в ній зберігається нерозщеплена конкретність навколишньої реальности, де є і своя краса, і своя мудрість, і своя етика», – писав Стус у рецензії на творчість молодих поетів «Най будем щирі», опублікованій на початку 1960-х років у журналі «Дніпро».
Очевидно, саме ця «жадоба конкретного» передусім вабить його у Рільке. Єднають поетів і тяжіння до скульптурної довершености форм, і відраза до безплотности поезії, та й саме розуміння суті поезії, яку Рільке розглядав передусім не як почуття, а як досвід. «Поет повинен бути для себе цілим світом і все знаходити в собі» – кредо Рільке. Саме такий ґрунт і Стусового «самособоюнаповнення». Рільків заклик «спробуйте воскресити затонулі почування» мовби реалізується у Стусовому вірші «Схились до мушлі спогадів – і слухай...»: блакитна мушля спогадів «від вслухання стала голосна...»
«Самособоюнаповнення» у Стуса – значною мірою вимушене, зумовлене життєвими обставинами, та водночас у ньому головна опора поета, запорука інтенсивного духовного життя, що дає йому змогу будувати свій «сталий світ на збіглій хвилі», не дати загасити свою свічу. Образ цей не раз зринає в його поезії: свіча – як незгасне світло душі, свіча, що відбивається у свічаді – проекція душі на реальну дійсність, внутрішнє світло осяває зовнішній морок. Така ж «свіча горіла на столі» в Пастернака. До речі, згадуючи за аналогією з віршем Стуса «Автопортрет зі свічкою» автопортрет молодого Шевченка з полум’ям свічки, Б. Рубчак у статті «Перемога над прірвою» (Зб. «Василь Стус». -Балтимор - Торонто, 1987) справедливо зауважує, що вже сам жанр автопортрета передбачає присутність свічада. А в філософській системі Гайдеггера справжнє людське існування – то світіння (Lichtung).
Образам поезії Стуса характерна смислова багатошаровість: образ-айсберг, що росте вглиб. Передусім це стосується магістрального образу, що дав назву збірці його невільничої поезії, – «Палімпсести». Вперше звернув на нього увагу, знайомлячись з поезією Гарсія Лорки, якого перекладав у 1960-х роках. Поета вабила незглибимість цього образу, можливість бути присудком до все нових підметів, реалізувати все нові й нові асоціяції ідей. Передусім – момент суто технічний. Поезії ці творилися у вкрай несприятливих умовах, рукописи забирали, часто надовго, виникала загроза, що їх спалено. Пам’ять зберігала дуже багато, але не все. Звідси – різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій канві, коли давнішні тексти проступають крізь написане пізніше. Та й сама доля Стусова, його «дорога болю» має в собі щось від палімпсестів. Мав мужність стерти звичну, таку, «як у всіх» життєву дорогу, «написати» собі нову, яка вела (і він це розумів) на Голгофу.
"У поезії Стуса весь час накладаються... різні стани душі..." /Михайлина Коцюбинська/
У поезії Стуса весь час накладаються на себе різні стани душі, які, на перший погляд, заперечують, «стирають» одне одного. Але ж ні, той попередній стан душі прочитується, як попередній текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його глибину і багатовимірність. «Це торжество: надій, проминань і наближень і навертань у своє, у забуте й дочасне». І, нарешті, образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених Стусових дієслів) на долю, історичний шлях України, її народу. У Книзі буття українського народу стерто стільки важливих «текстів» – їх треба терпляче відновлювати, по літері визбируючи слова, що проступають крізь пізніші нашарування, які затуманюють правду; повертати народові пам’ять.
Один з найглибших і найскладніших віршів Стуса «Гойдається вечора зламана віть...» увесь побудований мовби за принципами палімпсеста з його смисловою багатошаровістю.
* * *
Стус – поет інтелектуальний, поет читаючий, що свідомо, цілеспрямовано й критично освоював досвід світової поезії (це засвідчено в автобіографічному начерку «Дещо про себе самого»), та й не тільки поезії. І захоплення й відштовхування – то все були процеси, закономірні для творчого пізнання. Якщо й «відкидав», то не зверхньо й бездумно, а як щабель, з якого вже зійшов – і нога впевнено намацувала вищий. Чи ж без цього можливе сходження?
Так освоєно, трансформовано у Стусовій поезії своєрідне тичинівське начало, що відчувається не тільки в ранній поезії, а й у «Палімпсестах». Безперечні внутрішні настроєво-інтонаційні перегуки з Пастернаком, з раннім Бажаном періоду «Гофманової ночі» (їх влучно спостеріг Б. Рубчак у статті «Перемога над прірвою»).
Особливе місце у поезії Стуса, безперечно, належить досвідові Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літературного впливу. Недарма Леонід Плющ назвав твори Шевченка «пратекстом» Стусових «Палімпсестів», а Ю. Шевельов у передмові до цієї збірки писав: «Шевченко для нього – як українська мова. Він нею пише, він нею дихає, він кує й перековує її, як йому велить творчий дух. Не можна собі уявити Стуса поза українською мовою, не можна його уявити поза Шевченковою стихією».
То, справді, глибоко внутрішня єдність, генетичний духовний зв’язок (при гострому запереченні наслідування шевченківських форм, інерції «шевченкового кожуха»). Так, Стусову поетику, його «образ вірша» єднає з Шевченком своєрідний кругообіг образів, глобальна повторюваність певних мотивів і форм. Поезія Стуса, незважаючи на численні, часто вимушені, варіанти, незавершеність, невідшліфованість, відсутність останньої авторської редакції, – це цілісний поетичний організм. Зі своїм кругообігом образів, сталими образно-смисловими комплексами, лексичними уподобаннями, своїми поетизмами (неологізми й напівнеологізми, в основі яких актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ – голубиня, лебединя, спогадування, протобажання, сніння), повторенням важливих у плані експресивно-смисловому дієслів – прориватися, яріти, улюблених настроєво-експресивних епітетів. Тут ціле гніздо новоутворень із «само» – самобіль, самозамкнений, самопочезання тощо. Настійливе повторення в різних формах числа сто – для нагнітання, емоційно-експресивного помноження ознаки, якости, чуття – «стотривожна душа», «сто дзеркал спрямовано на мене». Дуже специфічний саме для Стуса повтор-градація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням понять («сяєво сяєва сяйва», «ти ж тіні тіні тінь») – за влучним визначенням Ю. Шевельова, «бароково-екстатичні нагнітання... близькозначних слів». Специфічно Стусова префіксація з тією ж метою нагнітання, емоційного вичерпання, доведення до крайньої міри збільшення або зменшення: префікс «па» – «до найменшого панігтя», «цей паверх болю» або улюблене ним «все» перед дією, ознакою («всепроривайся», «на цих всебідах», «усевитончуваний зойк» – типово Стусова емфатично наснажена словоформа). Або – клична форма, застосована до абстрактних категорій, неживих предметів («Здрастуй, бідо моя чорна»).
Завдяки інтонаційній насиченості зовні спокійно-традиційний вірш Стуса позбавлений канонічности. Інтонаційна свобода трансформує (подекуди до невпізнаванности) метричний малюнок. Є в його доробку (зокрема у збірці «Веселий цвинтар») чимало поезій, написаних вільним неримованим прозовіршем. Маємо підстави гадати, що у своїх останніх поезіях, об’єднаних у збірці «Птах душі», яка лишилася за ґратами, він повернувся – на якісно новому рівні – до такої стилістики. Стусового «Птаха душі» – майже повністю списаний загальний зошит у синій обкладинці, зроблений з кількох учнівських, – бачив друг і співв’язень Стуса Василь Овсієнко. Він згадує, що вірші ці було написано верлібром, і вони відрізнялися характером від попередніх, декотрі сюжетні, досить довгі. «...Стихія Уїтмена – вільного прозовірша, геть вільна, геть чутна до найменших модуляцій настрою – теперішня стихія», – писав Стус у листі до дружини 18.06.1983 р. Свого «Птаха душі»
Василь Стус "свого «Птаха душі» характеризував як збірку «відчайдушно-прозову», майже без пафосу, неримовану, сумно-спокійну без надриву, стоїчну". /Михайлина Коцюбинська/
характеризував як збірку «відчайдушно-прозову», майже без пафосу, неримовану, сумно-спокійну без надриву, стоїчну. З відтінком іронії зауважував, що вірші його вперто бороняться від рим, що в його 46 років ніби вже сором римувати... Загалом йому властиве тонке відчуття відповідности віршованої форми поетичній ідеї, чуття зумовлености, «напередвирішености» форми тією атмосферою, в якій народжується вірш. Не дозволяє собі диктату, заданости форми. Поет не владний по-волюнтаристському нав’язувати віршеві форму існування. У листі до Віри Вовк (1975), яка радила йому спробувати сили у верлібрі, писав, що верлібр йому не чужий, але ставити перед собою завдання писати верлібром не може. Бо вірш живе в темі, а теми в нього йдуть «неверліброві»: «верлібр – це й більша відстань між матеріалом і автором, ніж та, на якій я перебуваю: у ньому ранг буття геть чисто переконструйовується в мистецькій структурі і набуває в ній смислу тільки як протоматеріал, а все це – завелика розкіш для мене, задальній план мого себепочування».
Сказати щось певніше з приводу останньої збірки поета важко, це неминуче буде фантазія на задану тему – без реального текстового матеріалу. Та знаючи Стусів потенціал й творчу недремність, можна гадати, що то було б помітним явищем в нашій поезії. Та й питання про «традиційність» і «новаторство» Стуса, про «сучасність» його можна було б тоді поставити і розв’язати значно ширше й доказовіше. Та дерево поезії Стуса – з обтятою біля верхівки кроною...
* * *
Сьогоднішня популярність імені Стуса виникла, безперечно, на гребені певної політичної хвилі, зумовлена навалою пізнання того, що замовчувалося, приховувалося від народу, душилося, а насправді було і є гордістю нації. Широкий загал знає передусім саме ім’я Стуса: згодовані сурогатами душі вабить образ праведника, дещо відокремлено від конкретної матерії його поезії, донедавна доступної лише небагатьом. Та популярність поезії Стуса зростає, Стусові афоризми – а його думка має органічну здатність зав’язуватися в афористичні вузли – йдуть у життя. І що більше його поезія наближатиметься до людей, то глибинніші смислові пласти відкриватимуться в ній. Час уже, нарешті, формувати смаки не дешевими ерзацами поезії, а такими чистими й справжніми взірцями, як Стусове слово. Якщо колись буде складено за справді високими мистецькими критеріями справді представницьку хрестоматію, що відбиватиме реальну – без офіціозного дурману – картину здобутків української поезії, то в ній посядуть місце і «Сто років як сконала Січ», і «Уже Софія відструменіла», і «За читанням Ясунарі Кавабати», і «У цьому полі синьому, як льон...» Та водночас в художньому досвіді народу залишиться і Стусова поезія для втаємничених, недоступна для широкого загалу. Адже Стус – не тільки «поет для читачів», він також і «поет для поетів» – його слово не чуже елітарности, воно «розпросторює» межі поетичного, плекає свою інтонацію, своє бачення, свої способи поетичного синтезу.
"Стус – не тільки «поет для читачів», він також і «поет для поетів»... /Михайлина Коцюбинська/
Якби життя Стуса склалося інакше, пролягло б у звичному, «спокійному» річищі, без трагічних випробувань, ми, без сумніву, мали б поета інтелектуально наповненого, з високою мистецькою ерудицією, оригінальним переосмисленням світового мистецького досвіду, що для української поезії з її вічно актуальною небезпекою провінціалізму – життєво важливо. Можливо, ширшими були б тематичні обрії його поезії, багатшою – жанрова палітра, ми мали б якісь непередбачувані й плідні знахідки в царині форми. Але то був би вже інший поет – без того інтенсивного самоспалення, без тієї несамовитої експресії і дивовижної сконденсованости ідей. Феномен Стуса постав саме на такому історичному і психологічному тлі. І саме такий Стус дорогий нам.