… О самото незграбна, що уперше зблудилася між довгих корпусів театру горя і театру смерті, де стільки тьмавих зазубнів обтятих і затяжних туманів заосінніх і видутої вічності в вікні!
О, ці гримаси горя, що не знає ні простору для великодніх сліз, ні часу, щоб лишитись наодинці і ухопивши лиця між долонь, умерти раз, умерти два і тричі і тільки так очищення знайти для свого серця – в плямах узвичаєнь.
О господарство горя: ритуал і жалюгідна спроба – обік себе пройти і розминутися! Щоб серце – троянди чорної тугий бутон – враз не розпуклось пелюстками диму, котрий валує ребрами всіма!
Гримаси віри, болю круглі більма, чіткий малюнок самокатувань на негативі людської надії – оце ви й є, дороги життьові.
Нам ряд утрачено. Раптових спроб назубрені шпилі – ото єдине, що вирвалося з самозаборон, які дарують небеса щедротні щоб ми до них повік не возмоглись.
Нам ряд утрачено. Отерплих душ не відволодати вовіки-віку. Нам ряд утрачено. Вовіки-віку не відволодати отерплих душ.
Під світом і життям і трохи збоку існуючи неначе скраю себе, ми прагнемо посередині стати, півмертві, півживі. Держить нас тільки минулого неуявленний біль – єдина віри нашої спромога.
Забуті богом і забуті світом, ми заселяєм голу порожнечу якимись духами, для нас чужими, щоб настромитись на впізнанний біль.
Вигадуємо – все – що над землею. Рельєф надії – то рельєф землі, обіцяної в сні, котрий присниться і власною настрашений явою у сто очей втікає стрімголов.
Нам ряд утрачено. В космічній стужі відігріває нас лише вогонь від самоспалення. СКАЖИ Ж, ВІТЧИЗНО, ТИ, ЗЕМЛЕ, ВИМОВИ – ХТО ВИ ЄСТЕ?
Найімовірніше, вірш написано на вул. Львівській 62 у Києві в 1969-1971 рр., в контексті усвідомлення абсурдності існування після введення радянських військ до Чехословатчини, вбивства Алли Горської, тотальної заборони друкувати в Україні свої вірші та переклади.
Поетичний нарис має чимало тем, які або розроблялися в контесті поети "Потоки", або використані в пізніших чи раніших творах. Інших варіантів цього машинопису не знайдено, але особливості образно-поетичної мови не лалишають сумнівів, що цей текст належить Василеві Стусові.