1.VI.84 р. Дорога моя Вальочку,
Сердечне вітаю Тебе з Днем народження, найгарячіші і найнезвичайніші прийми зичення мої – у зв’язку з Твоїм 20-річчям (власне, я не помиляюся майже, враховуючи, що до нашої річниці повної не так уже й багато, а кінцем 1965 року починається наше з Тобою вдруге-народження).
Хай у Києві (зокрема, в Святошині!) паде добрий дощ, хай зацвітуть Твої перші квіти на балконі, хай не буде в Твій день надто спечного сонця, хай Тобі буде на душі сонячно і злегка – тужно. Цілую Тебе, люба моя, в Твої сумні вічка.
Ну ось, Київ нагадує про себе – то статтею Бердника, то скорбною звісткою про кончину Бориса Дмитровича (пухом земля йому!). Так часто я думав про нього останнім часом, якісь були сни – ніби передчував його кінець. Ось і сталося. Стоїчне життя, такий подвижницький образ – у пам’яті, така молодість духу – була з ним!
Чим я займаюся? Все старі заняття, все цікаві, але обмаль часу та й, признатися, дещо втомився. Ніби хочу перепочинку. Прочитав оце нарешті «Обвал» Мушкетика – і такий він мені здався несподіваний – для цього автора (мало його знаю) і такий незвично-не-зовсім-злий. Зачарований романом В.Вулф. Це «Иностранная литература» №4.
В українських журналах по-старому читати нічого. Мабуть, різко скорочу передплату їх на наступний рік – скільки можна без надії сподіватися?
Що там поробляє Дмитро, дєдя? Ти так мало пишеш про них, як і про себе, як і про Київ. Узагалі цікаво, що деякі речі, такі цікаві для мене (як от: рецепція «Зимових дерев» (та й чи тільки дерев?) мовою Верхарна) я довідуюсь не від тебе, а цілком випадково – і – з таким запізненням. Коли вже я не можу переписувати тобі віршів, то бодай Ти переписуй їх або повідомляй мені бодай про речі, які й мені цікаві. Бодай трохи.
Листів маю обмаль – Твої й Марусині. Мав Твої № 59,60 з добрим фото батьків – дякую. Мав од Марусі голки й квитанцію на журнал «В мире науки». Дякую. Написала й мама – одного листа. Місяць тому сконфіскували листи од Мальви Ланди й Зеновія Красівського. Зараз читаю листа Дмитра від 15.V. Прочитав і подумав – незле написано. Дякую за «Свечу» - це, може, найдорожчий для мене вірш – із Пастернакових.
Думаю про цю дівчинку – Ніку Турбіну – з кіно… З містичними очима. Юність, молодість – це завжди шанс. Єдиний людський шанс – народити себе-самого-генія. Найчастіше – спроба не вдається. Найчастіше – ці очі – захланні юні очі – так нічого і не освітять свого, а колись звикнуть зирити на звичні шляхи. Містичний вогник згасне – і навіки. Сам віршик дівчини – простенький. Цікавіше – вогонь довкола нього: очі, напруження духу, прагнення. Дуже зле: у 8 літ ранити дівчинку славою. Від цього бувають рани на все життя. Невигойні. Я б висварив режисера і заборонив би йому ставити фільм про чистого дівчатка. Чистота – завше збоку, подалі од очей, од уваги. Вони – на маргінезі, як берізка – поодалі од лісу, як сарна лісова, самітниця.
"Юність, молодість – це завжди шанс. Єдиний людський шанс – народити себе-самого-генія. Найчастіше – спроба не вдається..."
Тобі, сину, здається, бракує натури. Волі – бракує. Волі – бути самим собою. Тебе заносить на тихе болото – бути таким, як усі. Це шлях до загибелі особи, до затухання свого я. Очі світять містичним блиском лише од самоконцентрації. Думаю, Тобі б незле було закохатися – бажано безнадійно. Дуже закохатися, щоб аж шкіра на тобі рипіла. Але – безнадійно. Щоб у Тобі з’явилося бажання дорости до далекої зірки – тобто, рости й рости, щоб аж жили лопали од зусиль. Може, це урятувало б тебе од дикокачачого (Ібсен!) бажання бути, як усі.
Заради бога, сину: тільки не думай про театральний інститут. Нічого страшнішого я не знаю – метикуючи про твоє майбутнє. Що таке – людина-імітатор? Імітатор – чого? Дав би бог – Шекспіра. А то – Зарудного, Коломійця, Корнійчука, Дмитерка. Сказитися можна. Отож, дивися сам. Я, здається, в попередніх листах написав Тобі свою думку – як бути, як жити (до речі – жодного твого відгуку, ніби я й не писав!), Певне, заскладний шлях я тобі раджу. Обирай тоді по собі. Здається, в тебе досить добра голова. Шкода було б її зужити на пси. Взагалі, повторюю, всі поради – ніц не варті. Людина – як жук: обповзає довкола кулі. Поради старшого не дають нічого: старший далеко обійшов молодого, але – на дистанції лише. Тобі може радити не мій вік, а моя доля. А вона, бач, більше відстрашує, ніж вабить. Отож, Дмитре, живи, наскільки Тобі стає снаги. Коли б ти шалено і безнадійно закохався – в тобі б прокинулося шалене бажання бути не таким, як усі. Тобто, бажання вийти зі стада. Може, це єдине, що тобі зараз бракує. Решту ти маєш – тобто, решту дала тобі мама – із твоїм народженням. І, може, це єдине, що ти – покищо – маєш. Зрештою, так і мені: все дала бабуся Їлинка. Решта, яку я доп’яв самостійно – то така мізерія. Не поспішай із вузом (шукай себе!). Не бійся війська, особливо – тяжкої служби. Це треба перебути, щоб зміцніли твої кості.
"...повторюю, всі поради – ніц не варті. Людина – як жук: обповзає довкола кулі. Поради старшого не дають нічого: старший далеко обійшов молодого, але – на дистанції лише. Тобі може радити не мій вік, а моя доля. А вона, бач, більше відстрашує, ніж вабить..."
Зараз читаю Германа Гессе, виданого «Прогресом». Передмова – С.С.Аверинцева – прекрасна. Подаю пасажі з неї:
«перед нами убежденный любитель досуга, отучивший себя нервно поглядывать на часы дающий своему времени течь ровной широкой рекой, но в нем нет ничего вялого, расслабившегося». «Гессе принадлежит к людям, которые в 70 лет много красивее, чем в 20 или 30». А обличчя його ствердло, набрало викінченого виразу десь у 55 літ (так Конфуцій лише у 60 чи й 70 років дійшов розуму). В очах старого Гессе «опыт скорби уже не отделим от ясности и бодрости, как в хорошей музыке». В день смерті він слухав Моцарта (цього полюбив на старість, у юності любив Шопена) потім заснув і під ранок мирно помер уві сні – 9.8.1962 (у 85 літ).
«Тем, кто стоял всю жизнь между двумя эпохами, более того, между двумя состояниями человечества, кто в полноте личной ответственности нес на своих плечах вину сразу и перед вчерашним, и перед завтрашним днем, искал выхода на свой страх и риск – им было нелегко. Они еще знали старую ясность и уже знали новую тревогу». Одне слово – читайте «Гру в бісер». То диво, шарм! То не якийсь там Томас Манн, а – Гессе!
Зараз читаю з превеликою насолодою уривки з Дж.Джойса в «Воплях» №4, 84 р. Прочитав пребагату книгу про Туреччину 14-16 ст. у взаєминах зі слов’янським світом (є там і про Байду нашого – Дмитра Вишневецького, про якого чимало писав 1970 р. якийсь французький історик Лемерсьє-Келькеже).
Замовив «Книгою-поштою» 1-й том Тичини – хотів би мати його. Читаю деякі останні вірші Егіше Чаренца – вже казематного, передсмертного часу – і дивую: як він схожий на Лорку. Отого, що в 14 симфонії Шостаковича лунає – в брунатно-чорній мелодії з рипких дверей таверни, де сюди-туди шастає смаглява, як Кармен, і горда, як Кармен, смерть. Маю відраду чути – який то вибухової сили поет. Закінчив обидва «Реквієми» Рільке – добряче втомився. Хочу спочити.
Хтось був надіслав переказ 50 карб (це 2-3 місяці тому – красно дякую!).
Отже, Вальочку, сподіюся, що Ти мені надішлеш «Моряку» - аби моя люлька не нудьгувала зі мною, ге? Був би Тобі вдячний, люба, аби щось написала про Івана Добровусого – як він там, як Льоля.
На побачення коротке – досить проблематичне до всього – не кличу. Шкода мені, що Ви збавите свої відпустки – задля якихось 2-х годин майже-незустрічі. Та й душу натрудите – і Ви, і я. Втім, дивіться самі.
Ну, ось, здається й написав усе. Вітай Євгена з родиною (уже в Києві гараздує?), Світлану з ріднею.
Уклін родичам, друзям.
Цілую Тебе, люба моя попелюшко (Де твій принц, питаю, де твій принц?). Обіймаю Тебе, сину.
Коло мене все гаразд. Не турбуйтеся мною. Чи чуєте Ви мій голос, чи пам’ятаєте його – коли він заплітається в римованих рядках? Не забуваймося ж. Уклін дєді – перед його 80-річчям!
Сердечне – Василь
3.VI.84 р. – Може, вступив би до політехнічного – за профілем відповідним?