Першопублікація: лист до дружини та сина від 1 червня 1984 р.

1.VI.84 р. Дорога моя Вальочку,

Сердечне вітаю Тебе з Днем народження, найгарячіші і найнезвичайніші прийми зичення мої – у зв’язку з Твоїм 20-річчям (власне, я не помиляюся майже, враховуючи, що до нашої річниці повної не так уже й багато, а кінцем 1965 року починається наше з Тобою вдруге-народження).

stus_czco/Xdo4mReVg.jpeg
Листівка - 1-ша сторінка листа, висланого Василем Стусом з табору особливого ренжиму ВС-389/36, селище Кучино, Чусовського району Пєрмської області.

Хай у Києві (зокрема, в Святошині!) паде добрий дощ, хай зацвітуть Твої перші квіти на балконі, хай не буде в Твій день надто спечного сонця, хай Тобі буде на душі сонячно і злегка – тужно. Цілую Тебе, люба моя, в Твої сумні вічка.

Ну ось, Київ нагадує про себе – то статтею Бердника, то скорбною звісткою про кончину Бориса Дмитровича (пухом земля йому!). Так часто я думав про нього останнім часом, якісь були сни – ніби передчував його кінець. Ось і сталося. Стоїчне життя, такий подвижницький образ – у пам’яті, така молодість духу – була з ним!

Чим я займаюся? Все старі заняття, все цікаві, але обмаль часу та й, признатися, дещо втомився. Ніби хочу перепочинку. Прочитав оце нарешті «Обвал» Мушкетика – і такий він мені здався несподіваний – для цього автора (мало його знаю) і такий незвично-не-зовсім-злий. Зачарований романом В.Вулф. Це «Иностранная литература» №4.

В українських журналах по-старому читати нічого. Мабуть, різко скорочу передплату їх на наступний рік – скільки можна без надії сподіватися?

stus_czco/_nAvZg6Vg.jpeg
Дедя - Василь Карпович Попелюх (батько Валентини Попелюх), Валентина Попелюх, Ольга Попелюх (мама Валентини) 1941 рік

Що там поробляє Дмитро, дєдя? Ти так мало пишеш про них, як і про себе, як і про Київ. Узагалі цікаво, що деякі речі, такі цікаві для мене (як от: рецепція «Зимових дерев» (та й чи тільки дерев?) мовою Верхарна) я довідуюсь не від тебе, а цілком випадково – і – з таким запізненням. Коли вже я не можу переписувати тобі віршів, то бодай Ти переписуй їх або повідомляй мені бодай про речі, які й мені цікаві. Бодай трохи.

Листів маю обмаль – Твої й Марусині. Мав Твої № 59,60 з добрим фото батьків – дякую. Мав од Марусі голки й квитанцію на журнал «В мире науки». Дякую. Написала й мама – одного листа. Місяць тому сконфіскували листи од Мальви Ланди й Зеновія Красівського. Зараз читаю листа Дмитра від 15.V. Прочитав і подумав – незле написано. Дякую за «Свечу» - це, може, найдорожчий для мене вірш – із Пастернакових.

Думаю про цю дівчинку – Ніку Турбіну – з кіно… З містичними очима. Юність, молодість – це завжди шанс. Єдиний людський шанс – народити себе-самого-генія. Найчастіше – спроба не вдається. Найчастіше – ці очі – захланні юні очі – так нічого і не освітять свого, а колись звикнуть зирити на звичні шляхи. Містичний вогник згасне – і навіки. Сам віршик дівчини – простенький. Цікавіше – вогонь довкола нього: очі, напруження духу, прагнення. Дуже зле: у 8 літ ранити дівчинку славою. Від цього бувають рани на все життя. Невигойні. Я б висварив режисера і заборонив би йому ставити фільм про чистого дівчатка. Чистота – завше збоку, подалі од очей, од уваги. Вони – на маргінезі, як берізка – поодалі од лісу, як сарна лісова, самітниця.

"Юність, молодість – це завжди шанс. Єдиний людський шанс – народити себе-самого-генія. Найчастіше – спроба не вдається..."

Тобі, сину, здається, бракує натури. Волі – бракує. Волі – бути самим собою. Тебе заносить на тихе болото – бути таким, як усі. Це шлях до загибелі особи, до затухання свого я. Очі світять містичним блиском лише од самоконцентрації. Думаю, Тобі б незле було закохатися – бажано безнадійно. Дуже закохатися, щоб аж шкіра на тобі рипіла. Але – безнадійно. Щоб у Тобі з’явилося бажання дорости до далекої зірки – тобто, рости й рости, щоб аж жили лопали од зусиль. Може, це урятувало б тебе од дикокачачого (Ібсен!) бажання бути, як усі.

Заради бога, сину: тільки не думай про театральний інститут. Нічого страшнішого я не знаю – метикуючи про твоє майбутнє. Що таке – людина-імітатор? Імітатор – чого? Дав би бог – Шекспіра. А то – Зарудного, Коломійця, Корнійчука, Дмитерка. Сказитися можна. Отож, дивися сам. Я, здається, в попередніх листах написав Тобі свою думку – як бути, як жити (до речі – жодного твого відгуку, ніби я й не писав!), Певне, заскладний шлях я тобі раджу. Обирай тоді по собі. Здається, в тебе досить добра голова. Шкода було б її зужити на пси. Взагалі, повторюю, всі поради – ніц не варті. Людина – як жук: обповзає довкола кулі. Поради старшого не дають нічого: старший далеко обійшов молодого, але – на дистанції лише. Тобі може радити не мій вік, а моя доля. А вона, бач, більше відстрашує, ніж вабить. Отож, Дмитре, живи, наскільки Тобі стає снаги. Коли б ти шалено і безнадійно закохався – в тобі б прокинулося шалене бажання бути не таким, як усі. Тобто, бажання вийти зі стада. Може, це єдине, що тобі зараз бракує. Решту ти маєш – тобто, решту дала тобі мама – із твоїм народженням. І, може, це єдине, що ти – покищо – маєш. Зрештою, так і мені: все дала бабуся Їлинка. Решта, яку я доп’яв самостійно – то така мізерія. Не поспішай із вузом (шукай себе!). Не бійся війська, особливо – тяжкої служби. Це треба перебути, щоб зміцніли твої кості.

"...повторюю, всі поради – ніц не варті. Людина – як жук: обповзає довкола кулі. Поради старшого не дають нічого: старший далеко обійшов молодого, але – на дистанції лише. Тобі може радити не мій вік, а моя доля. А вона, бач, більше відстрашує, ніж вабить..."

Зараз читаю Германа Гессе, виданого «Прогресом». Передмова – С.С.Аверинцева – прекрасна. Подаю пасажі з неї:

«перед нами убежденный любитель досуга, отучивший себя нервно поглядывать на часы дающий своему времени течь ровной широкой рекой, но в нем нет ничего вялого, расслабившегося». «Гессе принадлежит к людям, которые в 70 лет много красивее, чем в 20 или 30». А обличчя його ствердло, набрало викінченого виразу десь у 55 літ (так Конфуцій лише у 60 чи й 70 років дійшов розуму). В очах старого Гессе «опыт скорби уже не отделим от ясности и бодрости, как в хорошей музыке». В день смерті він слухав Моцарта (цього полюбив на старість, у юності любив Шопена) потім заснув і під ранок мирно помер уві сні – 9.8.1962 (у 85 літ).

stus_czco/GQ7oGg6Vg.jpeg
Герман Гессе.

«Тем, кто стоял всю жизнь между двумя эпохами, более того, между двумя состояниями человечества, кто в полноте личной ответственности нес на своих плечах вину сразу и перед вчерашним, и перед завтрашним днем, искал выхода на свой страх и риск – им было нелегко. Они еще знали старую ясность и уже знали новую тревогу». Одне слово – читайте «Гру в бісер». То диво, шарм! То не якийсь там Томас Манн, а – Гессе!

Зараз читаю з превеликою насолодою уривки з Дж.Джойса в «Воплях» №4, 84 р. Прочитав пребагату книгу про Туреччину 14-16 ст. у взаєминах зі слов’янським світом (є там і про Байду нашого – Дмитра Вишневецького, про якого чимало писав 1970 р. якийсь французький історик Лемерсьє-Келькеже).

Замовив «Книгою-поштою» 1-й том Тичини – хотів би мати його. Читаю деякі останні вірші Егіше Чаренца – вже казематного, передсмертного часу – і дивую: як він схожий на Лорку. Отого, що в 14 симфонії Шостаковича лунає – в брунатно-чорній мелодії з рипких дверей таверни, де сюди-туди шастає смаглява, як Кармен, і горда, як Кармен, смерть. Маю відраду чути – який то вибухової сили поет. Закінчив обидва «Реквієми» Рільке – добряче втомився. Хочу спочити.

Хтось був надіслав переказ 50 карб (це 2-3 місяці тому – красно дякую!).

stus_czco/G7-6Gge4g.jpeg

Отже, Вальочку, сподіюся, що Ти мені надішлеш «Моряку» - аби моя люлька не нудьгувала зі мною, ге? Був би Тобі вдячний, люба, аби щось написала про Івана Добровусого – як він там, як Льоля.

На побачення коротке – досить проблематичне до всього – не кличу. Шкода мені, що Ви збавите свої відпустки – задля якихось 2-х годин майже-незустрічі. Та й душу натрудите – і Ви, і я. Втім, дивіться самі.

Ну, ось, здається й написав усе. Вітай Євгена з родиною (уже в Києві гараздує?), Світлану з ріднею.

Уклін родичам, друзям.

Цілую Тебе, люба моя попелюшко (Де твій принц, питаю, де твій принц?). Обіймаю Тебе, сину.

stus_czco/zDVkHReVR.jpeg
Вигляд з внутрішньої сторони двомісної камери на двері в бараці табору особливого режиму ВС-389/36. Більше фото та матеріалів в рубриці архів, яка з'явиться на сайті до кінця 2023 р.

Коло мене все гаразд. Не турбуйтеся мною. Чи чуєте Ви мій голос, чи пам’ятаєте його – коли він заплітається в римованих рядках? Не забуваймося ж. Уклін дєді – перед його 80-річчям!

Сердечне – Василь

3.VI.84 р. – Може, вступив би до політехнічного – за профілем відповідним?

dvstus@gmail.com