Ця п'єса почалася вже давно, і лиш тепер збагнув я: то вистава, де кожен, власну сутність загубивши, і дивиться, і грає. Не живе. Отож мені найщасливіша роль дісталася в цій незнайомій п'єсі, в якій я слова жодного не вчив (сувора таємниця). Автор теж лишається інкогніто. Актори чи є чи ні — не знаю. Монолог? Але без слів? Бо промовляють жести непевні. Що то — сон ачи ява? Чи химородні вигадки каббали? Чи маячня і тільки? Стежу оком за тим, що наш глухонімий суфлер показує на мигах. Не збагну я: захочу стати — він накаже: йди, а йти почну — примушує стояти, у обрій декорований вдивляюсь — велить склепити очі. Мружусь — він у світле майбуття своє вглядайся.
Сідаю — каже: встань. Отетерілий, вирішую: найщасливіша роль дісталась іншому комусь. Ти граєш несповна розуму. Й одразу входжу в роль загравши навпаки: мені б сміятися — я плачу. Груди розпирає гнів (маленьке перебільшення: сновиди навіки врівноважені в чуттях) — а я радію. Рушив катафалк — а я втішаюсь. Вилізши на повіз, шаленствую: хай славиться життя. Захоплений суфлер не сходить з дива і тільки підбадьорує: віват. Поскрипують стільці в порожній залі, єдині глядачі цієї п'єси, і мудро так вглядаються крізь мене у порожнечу, видну тільки їм. Так голова болить. І так нестерпно прожекторна освітлює пітьма, неначе тьмавий зал перетворився на сніп вогню пекельного.
Суфлер наказує нарешті зупинитись, і я вганяюся з розгону в зал. І все. Скінчилося. Вистава щезла. Завіса впала. Я вже не актор — глядач. А скільки покотом у залі лежить живих мерців, старих акторів, обпалених вогнем шалених рамп. І всі вони до мене простягають осклілі руки.
— О, щасливий Йорику, твій номер тут сто тридцять п'ять. По ньому шукай подушку, ковдру і матрац, і можеш спочивати, скільки схочеш. Тут час стоїть. Тут роки не минають. Бо тут життя — з обірваним кінцем, як у виставі. Тільки є початок. Кінця ж нема. — Як ця вистава зветься? — Щасливий Йорик. — Тобто я герой, як кажуть, заголовний? — Був героєм, тепер — скінчилося. Ми теж колись були.
— А що за п'єса? — Варіянт удатний давно вже призабутого Шекспіра, її створив славетний драматург. — А як його на прізвище? — Немає в нас прізвища. — То як же так? — Ім'я годиться тільки тим, котрі існують. — А ви? — Ми всі однаково щасливі. — А Йорик — божевільний? — Ні. Щасливий. — Щасливий? Так? А я кретина грав. — То що тебе дивує? Хай кретин, розумний, геніальний чи щасливий або нещасний — то пусті слова, що правлять для розрізнення і тільки.
А тут немає родових одмін. Бо кожен з нас — актор або глядач. А це одне і теж. Бо глядачеві так само треба грати глядача і то захопленого. А наймення у нас немає свого. Нині — Йорик, а завтра вже ніхто. Чекай на роль, якою і почнеш найменуватись, допоки скону. Раз єдиний — Йорик, а все життя — ніхто. Ні тобі виду, ні імені. А грай чуже занудне нашіптане життя — самі повтори. Так живучи у ролі аж до смерті, вивчай слова забуті: боротьба, народ, любов, несамовитість, зрада, порядність, честь...
...життя на гріш, а так багато слів...
Так багато слів ті предки повигадували. Боже — життя на гріш, а так багато слів. І всі вони — чужі та незнайомі. Скажімо, нас назвали будівничі, а що то — будівничі — не питай. — Ви щось будуєте? — А що то — будувати? Так звуть нас — будівничі, от і вже. А нам до того байдуже. Хіба тобі не все одно, що справжній Йорик був зовсім, може і не Йорик. Навіть напевне ні, раз так його зовуть. Ти пам'ятаєш? Гамлетові в руки попав лиш череп — ні очей, ні губ, ні носа, ані вух — зотлів геть чисто, ось так і ми. То можеш називатись як заманеться. Тут усе одно: герой, актор, глядач, суфлер і автор — усі живуть одне чуже життя: удень — вистава, все одна й та сама, хоч завше невідома, бо ждання — то теж актор, що грає сподівання і вміє виінакшувати світ.
А уночі — те ж саме. Лицедій вже звик до спокою. Допіру смеркне — ховається під ковдру, ніби равлик у мушлю. Той, скажімо, бубонить собі під ніс якісь уривки ролі (озвучує мовчання й мертвий жест), а той зайдеться реготом — аж виляск летить в концертну яму. Третій спить, четвертий плаче. П'ятий — втупить очі у стелю — і мовчить, мовчить, мовчить. Ще був один — молився. Скільки знаю — він був із нас найстаршим, пережив аж трьох суфлерів (їх життя коротке), допоки не завісився. З нудьги, подейкували наші лицедії, хоча розмов про те і не було. — Чому ж? — А що балакати? Даремне плескати язиком. Ще хто почує і донесе суфлерові. Бо ми радіти зобов'язані до смерті.
...ми радіти зобов'язані до смерті. Це перший наш обов'язок...
Це перший наш обов'язок. Колись був завітав до нас найголовніший суфлер. Велику раду був зібрав і слухав кожного. А ми стояли і хором дякували.— Та за що ж? — Хіба я знаю? Наказали — от і дякували.— Ну, а той? — Дивився і розуму випитував у нас. Хто радо радість грав — того наліво, нерадо хто — рушай направо. Грішник, хто журиться. А праведний — радіє.
Отож бо й є, що так. І перегодом понурих вивезли кудись. Казали, до школи радості. Та досі жоден з них не повернувся звідти. Ну, бувай, бо завтра загадав мені суфлер демонструвати щастя три години, чотири — гнів, а решту дня — любов і відданість. То треба й відпочити.
І вже залишений напризволяще, я мізкував собі, що досить рух єдиний одмінити — і тоді вже не збагнеш кінця ані початку, бо все переінакшується. Світ тримається на випадкових рухах, які його означують. Пітьма
Світ тримається на випадкових рухах, які його означують...
навпомацки у кості грала. Глухо постогнували сонні лицедії, і оком Поліфема угорі світив червоний місяць без'язикий. Я ждав чогось до ранку. Ніч? Життя? Чи, може, вічність проминула? Тільки нарешті увімкнули дня рубильник і краном баштовим підняли сонце, а на склепінні неба появило двох лицедіїв, що співали дружно за жайворонів. Із лабораторій взяло росу на пробу і вчепило рекламний щит: "Ставай-но до роботи, почався день". До будки вліз суфлер, і п'єса почалася, не скінчившись.
Вірш другої половини 1970 р. (збірка "Веселий цвинтар"), в якому особливо відчутна фальш і абсурдність світу, який втратив динаміку розвитку. Стагнація, зневіра, небажання мислити і брати на себе відповідальність, страх мати (навіть не висловлювати) власну думку - ось ті явища, які знелюднюють особистість, спричинюють корозію душ, а відтак неприйнятні для Василя Стуса.
Для естетичного відтворення цього світу добрані відповідні методи: епічність у "ВЕСЕЛОМУ ЦВИНТАРІ" стає сюрреалістичною, трагедія вироджується в невеселу комедію абсурдних ситуацій, а людина виявляє себе знеособленою тінню давно забутої індивідуальності.
Один із програмних віршів "Веселого цвинтаря".