В мені уже народжується Бог і напівпам'ятний, напівзабутий, немов і не в мені, а скраю смерти, куди живому зась — мій внук і прадід пережидає, заки я помру. Я з ним удвох живу. Удвох існую, коли нікого. І гримить біда, мов канонада. Він опорятунок, я ж білоусто мовлю: порятуй, мій Господи. Опорятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам. Самого — сам. Він хоче поза мене вийти. Прагне, рятуючи, донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов. Хоче вийти геть, щоб згасла свічка болю. Щоби тьма впокорення мене порятувала, інобуттям. Іножиттям. Найменням уже невласним: ось він, той загал, яким кермує той шалений бог, котрий в мені воліє народитись. (а я ще тую свічку посвічу, аби мені не смеркло передчасно. Пресвітлої години свічка чорна — неначе перемога крадькома).
Варіант вірша зі збірки "Веселий цвинтар". Написаний орієнтовно 1970 р. Існує інший варіант з магаданської версії "Палімпсестів", створений у 1977-1978 рр. без наявності у автора будь-яких автографів, тобто фактично написаний наново під час заслання.
Переклад російською Дмитра Бака.
Во мне уже рождается Господь, и полупамятный, полузабытый, и словно не во мне, а с краю смерти, (куда живым – не сметь) – мой внук и прадед,- пережидает, пока я умру. Я с ним вдвоём живу. Мы существуем, когда нет ни души. Гремит беда, как будто канонада. Он спасенье, я белоусто вымолвлю: спаси, мой Боже. Упаси на миг, а после я, очнувшийся, спасу
и сам себя. Себя же самого. Он хочет выйти из меня. Стремится, меня спасая, истребить дотла, чтоб на сквозных порывистых ветрах я вышел из себя же сам, как сабля идёт из ножен. Хочет выйти прочь, чтобы погасла свечка боли, тьма покорности чтобы меня спасала иною жизнью, инобытием, иным именованьем, не моим: вот правит чем тот исступлённый Бог, который норовит во мне родиться (а я украдкой свечку засвечу, чтобы вокруг до времени не смерклось, пресветлый путь и чёрная свеча сверкает, словно тайная победа).