Добридень Вам!
Десь недавно ми розмовляли з Іваном Олексійовичем* — серед його тісної келії, заставленої книгами, згадували Вас, Калинця, говорили за Антонича, і я раптом зрозумів, що те, що, можливо, є в моїх віршах, те, що здається мені лірикою — все це несе на собі відбиток (коли не більше — визначається) вульгарною естетикою. Занадто плоті. Замало духу. Дух — тільки як крик плоті, а не вивільнений, не голий, не сам у собі і собою ж врівноважений і вилагіднений. І я зрозумів, що я — дикун. Правда, з того є якісь виправдання з огляду на особистості нашого, неестетського виховання. З огляду на естетичну школу великих Івана Франка, Тараса Шевченка і не таких великих, як Щоголів, Вороний, естети двадцятих літ.
Я щиро заздрю Вашій чистоті, Вашій граціозній вглибленості (признаюся: глибина — це єдиний для мене критерій художності; як на мене, вартість вірша визначається на терезах — чим більше важить, тим кращий). Але ось граціозна вглибленість — це те, що дається од природи, чого в мене ніколи не було. Крім того, завше нарікаю на приявну риторичність, ґандж келії, в якій пишуться вірші, ніби десь протікає над головою: зле вшита хата.
Ви не прогніваєтесь, коли я брак життєвих новин виправлятиму своєю індивідуальною новиною? Не перечите? Тоді послухайте — і витримуючи міну недовірливості — уважно послухайте:
вчися чекати, друже, вчися чекати. Ластівки на електричних дротах, почорнілі од сині неба, ще наслухають сумні струми землі; ще підсліплі вікна за тисячі проминулих літ не витворили своєї духовності; ще людська душа шумить, як море, в незручній западині екзистенції; ще потерпає вівериця битий горіх брати з твоєї руки; кам’яній, кам’яній, кам’яній. Тільки твердь — знає самозбереження. (Тут, здається, мають бути змістовними павзи, довгі павзи між інтонаційними кавалками, змістовнішими за зміст приявний; тобто все, може, й так, може, й ні).
Або так: даруйте радощі мої і клопоти мої: нещастя й радощі мої — весняні ручаї. Просвітле небо — аж кипить, просвітле — аж кипить, блажен, хто не навчився жить, блажен, хто зна — любить. О кара земле, окрай гри, бери мене, бери, спасибі, що вгорі кипить сонце! угорі! Спасибі, що росте трава і що душа жива і що ясніє голова і кільчиться трава. Спасибі, коли ти є ти, що ти — це ти і ти, і досить руку простягти — і край, і грай, і ти. І золота твоя габа — на руті, на піску, і на руках, і на губах, і на моїм віку. Пробудь же завжди молодим, пробудь же молодим, в святому літеплі води ти сам стаєш святим. І хай-но очі як вода хай — як жива вода, але ж бо — й горе не біда і — горе — не біда. (Це зовсім недавнє, і коли в ньому є трохи голубіні, то це голубінь — підосінена, як кажуть новіші наші літератори).
Або ще: але хто поверне руки, рухи, радощі нам? але хто уперто вік рубатиме хащі? Але хто навикне жити, серце ївши своє? Де ті недоріки, кому пам’ять спати дає? Жив чи ні — намарне, все намарне — ти жив чи ні, з вірою у парі ми й без віри — сами-одні. Коли день крилатий немовляти запахне сном — за життя розплата — вечоровим ознобом; не оплакуй втрати душ, бідою видублених, за життя розплата — і до могил до виблих. В знесиллі, у покорі — перепочинь, роки — згінні, як віки, і — намарне чиниш. Все чуже — то наше, а що наше — нам же й чуже, наша доля вража нас доріже — нашим ножем. Марні епітим’ї, не рятує великий піст, дотліває з димом край оспалих синів-лакиз: мало йому горя — ще ховається в сповитки, нині — вчора і раніше за всі віки. А діяння — марні, суєта суєт і мана, бродять біди в парі — що ж то за біда за одна? Причинивши двері — вік молися — Отче ти наш, бо ніхто не верне руки, рухи, радощі нам. (Це та молитва сковородинівська, що я Вам читав тут і яка ніби Вам припала до душі). Але центрує мій версифікаційний шал отаке: справляю в лісі самоту. Берези, у воді по горло, мов риби, тріпаються, чорно в очах, лиш ластівка проворна вгорі прокреслює мету. Справляю в лісі самоту. Гривасті сосни, мов пантери, спокійні в люті, атмосфера гріха в причаєних печерах, а попри стежку день потух. Не так живу? Не так росту? І відкриваю світ не так я? Прокльони — навзаєм віддяки? (Ще не збагнув? Вони — однакі!). Вода — як вурда переляку. Справляю в лісі самоту. (Це недавнє, поки мені подобається, але воно не досить тьмяне, щоб бути тривким, — так мені здається).
А це давніше моє, ще донецьке, але дороге й досі: Осліпле листя відчувало яр і, палене, збігало до потоку, брело стежками, навпрошки і покотом донизу, в воду — вигасить пожар. У лісі рівний голубий вогонь гудів і струнчив палені дерева, набравши літніх райдуг оберемок, просторив вітер білу хоругов. Осамотілі липи в вітрі хрипли, сухе проміння пахло сірником, і плакала за втраченим вінком юначка, заробивши на горіхи. І верби в шумі втоплені. Аж ось паде як мед настояно-загуслий останній лист. Зажалобіє з гусінню і — жди-пожди прийдешніх медоносів. Так по стерні збирають пізній даток, так вибілене полотно — в сувій. Так юна породілля стане матір’ю в своєму щасті і в ганьбі своїй. Схилились осокори до води, на шум єдиний в лісі. Яр вирує. А осінь день, як повечір’я, чує. Кружляє лист в передчутті біди.
Заради того, щоб вияснити ще одну штольню, якою мені доводиться блукати в поетичних пошуках, назову Вам іще таку: Трипільських сонць шалена коловерть волого ллється у трипалі руки богів поганських. Спопелілі круки розлітані круг ватрища пожертв. Волів і коней на кострі димлять патрошені гніді і круглі туші. І лускаються лунко, як гладущики, обезголосені тіла закланні. В гінких руках мовчазних рожаниць (це такі богині були в нашій трипільських часів поганщині) високі чари, димом прокіптявілі, і рветься зойк, високий до нестями, тугими борлаками кобилиць. Кружляє ватрище в рухливім колі чар, простерті чари вкручуються в простір, мов пасма дощові, долоні гострі жіночою колишуться печаллю. Сколінені мужі тримають факели, німотні руки перед себе рвуть і неба молять і дощу зовуть, окляклі круг багаття, наче пакілля. Чотири сонця згаснуть угорі, чотирикрилий день відмайоріє, угрузнуть в ніч язичницькі бори — самі тіла жалобні бовваніють.
Є, власне, ще кілька розробок, але я Вам запропоную дві: Учора, як між сосон догоряв мій день домашніх клопотів, я думав: життя — занадто довге задля нас. Червоні коні пристрасті давно відцокотіли брест-литовським трактом. Ось вийди в ніч: ніде тобі нікого, лише й живого — шлюбна служба псів. Вже сни, мої заблукані телята, не знають над собою чабана. Обпалених бажань зчорніле поле безмірне, як голодний спокій мій. Лише кипить у ключ пораннє небо, усипане пітьмою гайвороння, і крику пересохлі фіолети нагадують про тисячі смертей. Вже тлін протяв мою охлялу душу, не висвітлену спалахами років, ти жив, як мер. Роками йшло вмирання. І сто тебе поховано в тобі — відшумувало вічне верховіття, де прозелень наївна, де суцвіття довірливо-немудре. Все. Задоста. Тепер — корчами болю — покричи. От дотягти б до п’ятниці. На тиждень бодай хоч раз пірнути в самоти невистояний алкоголь. Спинитись обличчям до пітьми. Хай буде сніг. І хай на лиця падає схололі. Ти тільки тут. Ти — тут. Ти — тільки тут. На цілий світ. І поєдинчим болем обперся об натужні крони сосон, бо стогін їхній, вічністю пропахлий, вивищує покари до покор.
І — нарешті: Куріють вигаслі багаття, собаки виють до зірок, а в річці місяць, мов латаття, доріс до повні і розмок. І в переспраглім фіолеті він невимовно довго чез, лишившись тільки для прикмети як цятка сяєва небес. Самотність аркою провисла, над райські кýщі — в пригри снів. Значи по ній щасливі числа. Так, як раніше ти умів — той день, як від земної тверді найперше сонце відійшло, і той, що мітить знаком смерти ще нерозгадане число, а ти іще посередúні, ще посерéдині — твоє, отож радій вечірній днині, допоки в ребра серце б’є.
Ви не дивуйтеся, що в мене багато сосон — то Святошин, то подвір’я, де я живу і де зависає глибоке небо. Оце кілька образків, що я їх Вам пропоную, і сподіваюся, що вони Вам скажуть дещо більше за те, що Ви могли винести тоді з розмови. Бачите, мені незручно в інакший спосіб писати до Вас, адже Вас я знаю по акаціях і Вероніці, а Ви мене — хіба що як хулігана.
Був це я недавно в пані Орисі і щось згадували за Вас, і вона жартома показала додолу — це Віра десь там, тобто, по той бік земної кулі. А мені здається, що Ви — там, угорі, над головою, на рівні небесних сфер. І все вивищуєтесь.
Щасти Вам, панно Віро!
Василь Стус
Коли б забули мою адресу: Київ-115, вул.Львівська, 62, кв.1.
В Києві зараз гарна виставка Синякової — художниці кола Хлєбнікова, Пастернака і українського сонця (сама вона — з Харківщини). Ще жива, але не вірить, що вона митець. Певен, що Вам вона була б до вподоби. Крім того, в Лаврі виставлено напостійно наших примітивісток — Катерину Білокур, Собачко-Шостак. І ще — київське “Динамо“ — футбольна команда наша — добре грає. І ще — гарно світить вересневе сонце. І гарно осипаються каштани. І — слава Богу — ще є чого задирати голову догори!
Ксерокопія автографа листа Василя Стуса до Віри Вовк зберігається в архіві Інституту літератури НАН України, ф.170, №2148.