"Палімпсести" - вершинне творче досягнення збережене, як і багато чого в українській культурі, - ЧУДОМ.
Але чудо має цілком конкретну назву - безмежна віра і неймовірна працездатність. Загалом Василем Стусом було написано-переписано-заново створено близько двох десятків рукописів "Палімпсестів". Частина з них була знищена при конфіскації, частина згубилася, але близько десятка лишилося. Саме за ними й було реконструйовано та видано великий корпус збірки "Палімпсести" і її "магаданську" версію.
Проте існують й невеликі автографи. Назвімо їх автографи-фрагменти: якісь із них долучалися до листів, якісь не включалися автором у склад збірки, бо там вже було більшість віршів, якісь збереглися, бо були непомічені представниками КДБ.
Це один із таких автографів, орієнтовно кінця першого ув'язнення в Мордовії - початку заслання в Магадані, орієнтовно 1977-1978 рр.
* Як добре сіятись під небом ісклавши в копи хліб смертей і пильнувати сон очей бо мед гріхів цідити треба в спижеві кадуби ночей. І тяжко ві- риться, що роки по наших душах протрублять і гори згорблені високі враз за-падуться і витоки прорвуть грудей смертельну гать.
* Полудне. Спека. Тиша. Спокій. По загороді горобці колошкають твій сон глибокий і вартового мірні кроки і спалах сонця на щоці. По- лудне. Закипає далеч журною піною видінь. Пісок. Безмежжя. Чорна галич, мов сяйва вертикальна тінь. Полудне довжиться колю- че, ростуть із серця шпичаки аж ген по прірві — кручі, кручі, котрими бавляться хмарки.
* І навалились дні — таке страшне завалля! Сни висталились сталлю — і не збудися в сні. І горе переспи. Приспи свою досаду коли немає ради, а є одне — терпи. Відбігли наче пси розвіялися в полі повщухлі душі голі і голі голоси. Було ж: спередодня так довго тембітало, за тим світати стало — прожогом, навмання. Окрушинами днів, торосами завалля сни висталились сталлю і смерк забовванів. Благаю повсякчас: ти господи всевишній карай нас многогрішних, а не забуди нас.
* Запахло сонцем воском і зелом, в мосянжне колихання передліта летить бджола, журбою оповита, мов янгол із надламаним крилом. На обрії, одразу ж за селом, де оболоню тишею сповито, горять кульбаби, тішачи півсвіту своїм журливим і легким теплом. І надлетівши зморена бджола відчує стебел плавне колихання як дихання землі і як кохання, і як плавбу до вічності. Мала, вона зазолотіє соком сон- ця і схочеться їй віщих таємниць запричаститися, припавши ниць до вутлого кульбабиного лонця.
* Щось сталося мені — геть облягло знесилля і сни мене біжать і щемна ніч гнітить, на ліктях підвелась зоря, мов породілля, і дух мій скорчився і корчами кричить. Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий, блукай межи дерев, де погорою рев.Так серцю хороше, що гріх не напитати дороги потерчат, лісовиків і мев. Щось сталося мені — зайшов бузковий безум, бо зацвіли братки по цих сумних грядках. Будь за сестру мені, косичена березо, за брата, кле- не, будь, за серце, все в сльозах. Скажений, стій і стій! Не піддавай- ся кличам. О не стенайсь, душе. Уходь у береги, нехай живлом весни ми очі возвеличим і вступляться в серця нам зайдами боги.
* Самотньо сновигає голос у синіх нетрях вечорів, зернистий похи- лився колос, що вкруг чола мов жар горів Запахло вільгістю од лісу і сонце червінню взялось. О тише тиші, заколисуй забутим гуком, як жилось тобі під гронами калини, де попелясті зозулі вістили роки: жий однині на всенепізнаній землі. О чий то голос сновигає у синіх нетрях вечорів? Ти чуєш - серце промовляє: до тебе бог заговорив. І мо- вив Бог: моєї влади ти поцурався задарма заради молодої знади спізнати обшир, бо нема такого обширу на світі, щоб став подобою небес. Я слав на тебе лихоліття, щоб до життя ти був воскрес, аби збагнув, що над покари немає більшої цноти. Ти бачиш — побратимів мари? То весь — мов на екрані — ти!
* Наслання — от і вже! Піт заливає очі, нас дума вічно врочить, але не береже. І скоро стрілить в ціль ця стислість навіжена і знищить (і про мене!) задавненілий біль, як часу остюки устрягти в серце спра- гли, коли прозріння нагле торкається щоки. Облудливих порад ти був зазнав чимало, а як до діла стало — упав за рядом ряд. Пізна- єш ти ачей господніх воль наслання в поконі квітування і виквіті смертей? А перемігся — ти? А серцем — перемігся? О дух мій, не гнітися од чаду самоти. І з випатраних гнізд зриваються орлята, у безвість вирушати, де басамань борізд. Нема куди піти, нема куди подітись, гнітитися, гнітитись, а долі не втекти. По жилах час тече, а просвітку не видко, життя сувору нитку проклята Парка тче.
* Між загород відшукуємо рай, цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли геть впокоїли простір надокола, що кращого у бога й не питай. Забудься сном несклеплених повік занурившись у памороч чекання де почезає зу- стріч і прощання і бідам загубився довгий лік. Впокоєний колишеться мишій мордовський вітер накликає хмари, стань на межі віддячення і кари і щастен будь, о в’язню молодий!
* Той бідний виквіт рідної землі, що, кроплений дніпровою водою своєю при- сягався головою що розпізнав рахманний біль землі — уже його покраяно, потято, пожовкло рано вигнане стебло, а там де жебоніло джерело, схилив чоло дбайливий Пантократор.
* Вельможний сон мене опав і тут нараз почув я: високий голос пролунав: підпалий, алілуя! Пильнуй страсну стезю страждань, спі- знай смертельні чари дороги добр і почезань, свавілля і покари. Бо ти — це ти і ти і ти, бо ти і є Вітчизна, бо так стоятимуть брати, як буде днина грізна. Бо є в тобі цілий народ, його червонокрівці, не дай рукам лихих заброд чинити волю вбивці. Тож на хресті святих розстань тримайсь допоки скону дороги зустрічей, прощань, свавілля і закону.
* І край чужинецький тебе оточив, довкола лиш сопки й розпадки, а від товариства з ким дружбу водив ні чутки, ні звістки, ні гадки. Полон у полоні межі стомежа ти вся — за горбами-горбами Як тяжко періщать твої батожжя з холуйськими біль-нагаями. Ти тут до- вершишся, моя самото, моя чужино безберега, розлуко-незустріче - вічна мето, бо впала козацька шерега.
* На віковому бездоріжжі так легко вискочить з лиця і доне- сти до самкінця свої каріатиди хижі. На цих шалених ставітрах де ні коня, ані дороги звіряй свій крок за знаком бога і попри смерть і по- при жах. Як воду в шклянці, пронеси свою з дитячих літ подобу як припочаток свій і спробу сказати: господи, спаси...
* Із вечора — одразу в ранок. Ну й інквізиторський крутіж! В ривко- му снінні сто циганок спроваджують до роздоріж. Сніги, і хмари, й поголоси і вигорбіла Колима над чорноводям - сиві коси, то ту- жить мати, мати, ма... Готель. Кімната на чотири самотні ліжка. Діти сплять. А той, що в капелюсі, сірий, з усіх кутків зорить, як тать.
* Гемонське непорозуміння! Яка вселенська глухота! А шал який! Яке озління! Де не ступнеш - і вже чота! Терпи. Терпи. Мовчи — і годі. Словеч- ко зрониться — і вже. Тоді й господь не вбереже у цій біді, у цій пригоді.
* О передсмертні шепоти снігів напровесні, як Колима святкує свій першотравень. Як вода струмує! Як пильно сланик кущ свій на- сторчив! — до сонця, сонця — наче тетерук напризволяще кинутий в пу- стелю своїх горбатих зойків. Лелю, лелю — під кригою — земного серця стук.
* Одна гора зима, а друга літо, а я стою, мов осінь, — посеред. І сонце, сонце, со- несамовите топило сланцю перегірклий мед, мені ко- лимські мухи задзижчали, мені торішня пахнула трава, бо Ти мене, мов янгол, пильнувала, Ти — наречена ачи удова?
* Колимське сонце стало сторч. Бог ним махає, як ковадлом. Пади-но з каменя на корч і волю пий, аби не вадило б. Довкола сопки геть рябі, каміння, золото і кості, гей, земляки, заходьте в гості підданці спільної доби.
* Стара людина, сопки давні і кінь старий і світ старий і всі утрати непоправні і біль, хоч душу роздери! Між сопок схований надійно промерзлий наскрізь, до кісток, чи пригадаєш супокійно, де круча обі- рвала крок? Дай боже хоч біди якої, коли ні краю ні коня і долі дай — та злої! злої! — нехай донищує до пня!
* Гора за горою. Гора за горою. Не видно Вітчизни — світанок не бризне. А поніч лопоче як тіні тополі і син мій не хоче ввижатись в неволі. Зашемріло шаро в глухому розпадку - прояви, примари забутого спадку. День золоторогий по надрах сколовся і зашморг дороги тор- кає волосся.
* Ти тінь. Ти притінь. Смерк і довгий гуд і зелень бань і золото горішнє мертвіше тліну. Ти бажання грішне пірнути в темінь вікових огуд Із хуторів, із виселків і сіл ти безголова дорога потворо кудись повзеш - а не до свого двору, кудись повзеш — з останніх пнешся сил. Пощо ж, скажи, оце автодафе, оце сум'яття перед підлим святом, як ворогу назвешся рідним братом, так як прирік той зизий корифей.
* Для Стефанії Шабатури:
Москва. Столиця. В сотні лиць нас озирає при вокзалі. Нас авто-
мати пронизали. О рідна сестро, падьмо ниць. Цей світ — це сон. Оця діра — цвин-
тарна. Шара вся. Примарна. Між ста потвор — сестра. І гарна, як смерть. Межи
потвор — сестра. Шепоче тихо: отче наш, єси на небеси — помилуй.
Щоб лезо — то відкрив би жили. А світ звіріє в сотню пащ.
* Червневий сніг — на безоглядній сопці, модрини граціозні — де-не-де, а ти в коробці, геть тісній коробці, душа ж — як дуб: нічого вже не жде. Пов- зуть горби, неначе птероптахи, господні сфінкси, загадка буття.Ти надто щедрий, боже — стільки жаху вергаєш на мале моє життя. Потерпли руки, спраглі в горлі крики, а вседорога вужиться, як вуж. Хрести модрин. І запропалі лики. І дріт колючий — замість харалуж.
* Обколоте, в намерзу, стогне вікно, і свічка у шклянці, у пляшці вино, у горлі застуда, у серці пітьма і світ надовкола — стогрім — колима. Провалля і кручі, горби і горби. Сказись — од чекання, молінь, ворожби чи то заклинання чи то знавіснінь оббризкала стіни — чи кров ачи тінь. Занадто далеко, занадто ген-ген, де в леготі-вітрі кучериться клен де сонях кружляє, калина цвіте хвалитиму бога що десь ви єсте там ревом німим задихнувся Дніпро, там Нестор ховає злочинне перо і в горлі застуда у серці пітьма і світ оступає стокрик — Колима.
* Вся в жужелиці, поросі, вугіллі, вся сіра й чорна і брудна й кур- гуза збігаючи донизу —там, де балку перетинає залізничний на- сип, мені наснилась вуличка моя. Вузенький ворок — тісно тут мені щоб радість розпросторити спускаюсь донизу проминаю кілька хат і ось вона, моя домівка рідна, старий колодязь вичовгана корба акація обтята, сохлий клен, зашторена зажурена веранда, ко- тра уже мене не пізнає. Добридень рідна хато, де ви рідні? Стрі- чайте сина блудного. Дарма. Німотні двері. Аніде ні звуку. Лише жерделі ветхі у дворі повільно поколихуються. Входжу в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук. Анітелень. Від мене замуровано моє минуле вимовкле й глухе, заховане між грубих стін саманних. Куди ж мені податися, куди? Не знаю. Не збагну. І довгу думу досновую, схилившися до лави. Від балки обізвався паровоз і захід сонця геть заколихався, розносячи свій деренчливий гук. Все. Більше пристановиська немає.
* Як мертві дерева, неначе мамути, що збуджені зо сну правікового удруге народилися на світ, мов розминулися з своєю смертю, так лігво це, омріяні дороги обрубано. Але зупин ворожить, схиляючи до віри. Ліг- во це запрагло вертикалі. Лігво це — останнє пристановисько. Мов ма- мути новонародженою марять смертю, сподіючись: чим далі од життя, тим ближчає рятунок. Квадратура таємних бід і ромби са- моти і прямокутники старих напастей і лінії спадні усевпокори й спотворені октаедри плачу. Куди податися? Куди сховатись, аби вте- кти глухонімого болю і таємничого Всепереляку і ницого рятунку порожнеч? Мов мертві мамути, мов пні згорілі, розкопані обрубані корчі живе крізь смерть спогадують здійнявшисьна різьблених котур- нах забуття _ над безберегим розпачем напнутим. Скидається дво- поверхове горе з-під кучугур зчамрілих сновидінь і напростовуєть- ся путь до бога. А вічність скапує, немов живиця з осамотілої со- сни. Свічаддя обламаних небес скалками сяйва обранює тужавий погляд. Гинь і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.
* Не надбудись. А спи. А спи. А спи — не надбудись.Смертельної упийсь ропи тюремної — упийсь.Час не накличеться тебе. Час не накличеться. Далеке сяйво голубе крізь шпари тичеться. Кли-кло, кли-кло, кли-кло. Кричи: не кли, не кле, а кло. О прорости ж, а не марчій, розтулене стебло.
* Усе, мов сон - пробігло й знебуло. Хіба ж не ти довлієш злобо, дневі? Знов спроневіра спалює чоло і дивен див біжить поверхи древа. І тінь біжить — поверхи давніх днів. І заволока — на ошроття часу. Поезіє, красо моя, окрасо, я перед себе чи до себе — жив?
* Цей шлях — до себе. Втрачена земля в ясному розвидняла сновидінні, та зустрічні наїжилися тіні. І ти — чи то старий чи немовля — геть розгубився в колі давніх років, де світ забутий тільки скинув оком і не впізнав. Дружина й син стоять. А стежку заступає чорна гать... Як оберего, непомітно, боком ти близився до себе, потерпав розбити шкло тремкого сновидіння. Та найрідніші їжилися тіні і ти в проваллі ранку запропав.
* Самого спогаду на дні, як зірка у криниці, вона з’являється мені і світить і святиться. Я і не відав і не снив: бозна-коли зустрілись, а через стільки літ і днів любов’ю окошилось. Ледь-ледь бровою повела, журливо позирнула і з цятки давнього тепла страшний вогонь роздула. Як куте сяєво сто- річ, як зірка у криниці, неначе свічка в темну ніч — горить і промениться.
* Припнуто човен, а вода струмує і сидячи в старезному човні дивись як має осінь на вогні і як діброва свій покон святкує. І розгубись у вирі струмувань, згубивши берег свій, віддавшись світу. Горить стерня, де половіло жито. О вересню, теребище смеркань! Отак посиджу в довгій самоті, над вудкою схилившись. Надвечір’я запалить кри- жня вигублене пір’я, щоб ти не заблудився в цім житті.
* Калюжа, мов розчавлений павук, сліпила шлях і заступала кроки чіпляючись до походи людської і присмеркових зойків. Крізь імлу над- обрію здіймався ярий місяць, скрадаючись повз виголілі крони осіннім вітром видутих дерев. Асфальтом біг старий кудлатий пес, сахаю- чися гамору людського сирен автомобільних і бездонної, мов поніч, яро-чорної води, котра солопила з-за ожереду розбійницького злого язика.
* Оця стежина, що збігає в діл, цей синьо-тьмавий ворочок розлуки, черга дубів, пісок і гострі сосни, підбожеволіла вода озер і чорний човен і червоні весла і як розквітлий ірис — сумнолиця моя кохана (на колі- нях — син). О недосяжне щастя! Проминуле стоїть обабіч, мов каз- ковий сфінкс. Клади холодну руку на підмурок і пальцями осліп- лими обмацуй ощирену, гулку й окляклу пащу і ваговитість пазу- ристих лап. Несе поземкою багатоліть понад загусклим чорновод- дям. Вітер немов настрашений кудлатий пес - скубне тебе за полу й стрімголов світ-за-очі втікає. Давній світе, ти не пізнав мене, як я тебе?
* Ця світлота — до різі ув очах враз протяла на чорному екрані всі докори твої, всі невблаганні.Ти все збагнув, як є — на власний жах. І як нам підруйнованим життям, оговтатись на цій страшній руїні? І чим ми тільки перед богом винні? Сплюндрований не поновили храм? Гуртуймося! Даремне віщунів шукати, мов чотири вітри в полі. Бо навіть доля в сповиточку-льолі вже не розкаже, як той храм горів.
* Задзюркотіла вічна мерзлота. Прийшла весна — западиста, химерна. Та ні душа, ні воля не поверне, не та бо воля і душа не та. Це вся весна: відлигою, багном, як ковзанка на застарі ґринджоли, ні, тут не розмерзається ніколи: мороз колимський коле колуном. Вже завтра знов затягнуться струмки, твоя душа вже, мабуть, не відтерпне. Сип повну кварту, чорний виночерпе, допоки не розпались маслаки!
* Навпроти графіка гори і сніг і чорні сланці. О хоч на мить заго- вори, чиї лежать тут бранці. Там за розпадком за горбом - забу- тий паділ дикий чиїм розораний ребром, чиїм продертий криком. Танцюй на пеклі навісний, свої заллявши сліпи. Сюди приходять навесні з України липи. Дрібненьким листям лопотять,тонкі ламають руки і мовчки до небес кричать і наслухають гуки. О чорна графіка гори, о мерзла кров пролита, заговори, заговори повідж, кого тут скрито! Яка священна таїна про злочини бувалі снується темінь навісна у вимовклім проваллі.
* Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух, отож терпи, терпи. Ніхто тебе в недолі не врятує, але й не зіб’є з влас- ної тропи. На ній і стій. І стій, допоки скону, допоки світу й сонця — стій і стій.Хай шлях до раю, пекла чи полону — тримайся й далі розпачу й надій. Торуй свій шлях, той що твоїм назвався, той, що обрав тебе, як побратим. До нього змалку ти заповідався - сумнум осердям, поглядом сумним.
* І сяло сонце крізь вікно. Крізь нас. І —навпростець — крізь роки.Коти- лись сопками потоки — води й каміння уводно. І в тому сяєві, немов на сподіванному екрані - усі надії, всі заждані розквітли, наче хо- ругов. То ти. То ти. То ти була - не та, котру я знав, а марив котрою: мерехтіла з марев — всім обрієм на мене йшла.
* Ви наче нічні криниці (хлюпоче вода божевільна) загублені в паді (вгорі — хлюпочуть сузір’я). А тиша, а темінь яка! Яка самота незглиби- ма! О земле моя нещадима — така ж ти солодка й п’янка! Лежать — і без рук і без ніг. Лиш око, що тіло убгало у себе — сльозою кричало, осліплим стозойком калік!
* І не розмерз. І не відтерпнув. Ні. З мордовських хуг — та в холод нещадимий! Тримай тепло під ребрами сухими на цій на чужаниці — чужині. Сягни рукою — і не досягнеш ні краю всерозлук, ні муки краю. Та серця я, мій Господи, не маю на свій талан. Це ж ти мене береш, немов шматок невироблений глини і місиш, мнеш, і пальцями всіма мене формуєш, щоб не задарма іще один кавалок з України сподобивсь тверді. Знав я і черінь, і зиму знав — в колим- ську довгу пору і душу виробив таку прозору, що вже свою не одкидаю тінь.
* Отак і жив: любив — як пив од джерела, купався в щасті. Та грім громохкий прогримів — і навалилися напасті. І світ заліззям облягло, вселенська ніч ташує шатра, циганський піт укрив чоло, циганський дим годує ватра. Довкола сопки і хре- сти, людські кістки біліють щедро, од божевілля й самоти мале- сенький рятує бедрик. І що ти скажеш, Колимо, що мовиш ти, іване-чаю? Квадратним строєм ідемо, цвинтарне сяйво нас він- чає. Як вигорбатів суходіл, довкола — скрем’янілі зойки, постигли обрії безокі, ми в падолі живих могил.
* Це туга. Так. Моя далека туга — відбігла, ніби сука — стрімголов од попелища серця. Виє здалека, щоб я себе на відстані почув. Соборе сорому, ганьби моєї вежо, моїх глухих, як твань, пе- редчуттів. Гулкий і розсторонений, спадний, не серцем — тільки голосом ростеш у невіді, в безпам’ятстві душевнім стрясаєшся і в німоті гримиш. Я знаю це. Я вичув це. І досі оговтатись не можу. Туга так моя далека — стрімголов одбігла і ніби сука виє в ніч гулку.
* Вбери-но білу сукню на тіло на прогінне, на виґронені перса і лебідь живота. Вбери ту гарну сукню і усміхнись лу- каво і загучи хапливо, як скрипка, з-за плеча. Вбери ту слав- ну сукню і дай мені забути ці чорні перегони пролопотілих літ. Вбери пречисту сукню, розпукни в сто люстерок, аби я розгубив- ся між сміхом і плачем. Осліплий і оглухлий, знімілий і отерплий, лечу на твій сліпучий всеочисний вогонь.
* Страшна ковбаня — чорна і масна. І дух тяжкий повзе, немов потвора. В лещатах дум твоя всенепокора. Стою на кладці. Дозираю дна. Рибалка — ні. Заблуклий — ні. Стою. Аж вигулькну- ло пишне й біле тіло, і рудокоса мавка розхилила цю твань води. То подругу мою, давно уже забуту, пригадало. Я попід мостом. Між тяжких опор вона стоїть. І коло неї хор без- плотних голосів. І застогнало твоє бажання. Подивляй її - цю меву бід, що інші приточила, урочила тебе і жити вчила, щоб ошукати всі літа мої.
* На тихі води і на ясні зорі паде лебідка білими грудьми. Вдар блискавко і громе прогрими, коли не розпростерти крил у горі. Зелені села, білі городи, і синь-ріка і голуба долина і золота, як мрія, Україна — о не зникайте! Краю мій, зажди мене на смертні кидати путі. Там, де копита коня вороного розбризкали геть ярі іскри, ’дного із днів була відкрилася дорога, та при самій урвалася меті.
* Ще трохи краще край господніх брам людська душа себе від- чути може. Я спекався тебе, моя тривоже. Немає світу. Я існую сам. Довкола мене — вся земна товща. Я магма магми. Голос болю болю. Що ж ти надбав, свою шукавши долю, о волокон- це з вічного корча? Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз, зануре- ний у твердь сторч головою. А вже забув, що небо над тобою, за кучугурами камінних друз. А світло ще народиться колись у серці пітьми, в тускних грудях ночі. Засві- тяться сонця, як вовчі очі у судну днину. Тільки — стережись!
* Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гро- ном. Ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом. Немов почвара в пекельнім колі, довкола ж тіні, довкола кволі, благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. Сніги і стужа, вітри й морози, сви- сти і лайки, дикі прокльони, собачий гавкіт, крик паровоза, чорні машини, чорні вагони. Шпали і фари, пси і солдати, рейки і пруття і загорода. Впали — і хода, встали — і хода, в плечі штовхають нас автомати. Квадратне серце — в квадрат- нім колі, в смертнім каре ми падаєм долі. Благослов- ляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. На всероз- хресті люті і жаху, на всепрозрінні смертного скрику дай, Україно, гордого шляху, дай, Україно, гордого лику!
* У небі зорі, в грудях місяць. І найрідніші ми брати з тобою, світе. Помолися, як я молюсь за тебе, й ти. У небі місяць, в грудях — зорі, світ у мені, у світі я. І сльо- зи радості прозорі, як небеса, як ти, моя поснула земле, як дорога, що викреслилась посеред, щоб од людини і од бога я міг почути голос вед.
Автопортрет зі свічкою: Тримай над головою свічку, допоки стомиться рука — ціле життя. Замало — нічку. Довкола темінь полохка. Літають кажани, як кулі. Луною студиться щока. Де ви, крилаті? Гулі-гулі! Як вам нестерпно - без небес? Аж очі підвели, поснулі. О ні, ти не один воскес! Як в бодню —пугачеві скрики.
Десь бродить землячок - дантес. О шанталавий, недо- рікий, а чи поцілиш ти мене? Свіча в задумі — не мигне.
* Недуга, несила — ховати цей жаль одвертого серця. Недуга. Несила. Дівча пустотливе — та смерть нас носіла і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль. І глянь. І очей своїх не попускай і полуменій од високого жару Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару, не вимолив пари — то й досі благай, блаженний. Світи розвидняються нам, розпуклі світи, наче пуп’янки ранні, здимілі од роздумів. І на світанні пірвався — світ-за-очі. І — напролам.
* Це тільки втома. Втома. І шалена. Це тільки так — найшло — і відійде. А вже як не відступиться од мене — то краще — хай уб’є. Нехай уб’є. Дарма бо скніти — вже напівдорозі між смертю і життям. Їй-бо — дарма. Бо жодної з надій не маю в бозі, і порятунку жодного нема. Пучками стисну ошалілі скроні, чекатиму, допоки відгримить ця навіжена мить моїх агоній і забарних чекань обридла мить. Це так. Це так. Це скоро дійде краю і як не скосить — то дихнути дасть. О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю. Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть. Це так. Це тільки так. Це надто легко скоритися. Зіпнися — й перебудь. А груди — мов бандури бите деко і пірвано всі приструнки — гудуть.
* І то вже так. І то вже зразу: пади у прірву — ані руш. Од чаду самоти, од сказу заголосило кілька душ — в твоїй самотній і спустілій (забув — про корогву й пірнач?). Спинайся — хоч на божевіллі, але віддяч. Але — віддяч. Дарма, коли й добра не буде. Ні тобі душечці — добра таки не буде. Коле груди і хрип прилипнув до ребра.
* З зазубреними берегами озеро — ковток води між виспраглого лісу дубового як кров, бо антрацитна у надрах розговлялася жага. Високе сонце вереска, спижеві округлі плечі вздовж гінкої шиї. Неспокій на душі лівіше серця — як раннє підпадьом — нагальний біль. А спонди-лова глина крем’яніє і так натужно пише мить дозріння (але чого? ненатлого кохання чи тугою накликаних розлук?). Цвів деревій, тим цвітом губи пахли і спекою, і літом, і журбою ненатлою. А бронзове волосся мені, мов яра памороч, було. Отой прощальний змах тонко- голосий тремтливої руки, той голий накрик, пунктирами — щербатий яр, той пагорб — яким зигзагом путь тобі значив?
* Велосипедисти, як метелики в осяйному плетиві дороги тішаться в незрушності окляклій, лиш лискучі шпиці миготять, збризнуті росою. Горнім надверхом промінь заломився і посовгнувся під німими шинами, а зелен бір сосновий бородою тряс. Ми збирали з сином полуниці, бродячи медяним небом туги. Згіркла глиця пучилась як брага, стежка слалась, наче благовість.
* Оце збавляння довгих літ життя на відстані од вітчини і себе, це кождочасне поривання в смерть, щоб з неї виринати в знавіснілий хрипкий чи геть знеголоснілий крик. Це сновигання проміж власних тіней, з яких лише одна була жива із правіків, а нині — невпізнанна (ти з нею розминувся навмання). Ця рвань віків, посовгнутих, як ріки од гирла до джерел, ця колот- неча надій і спроневіри, криволет лякливих ауспіцій, що в безгуччі шершавими крильми прошерхотять і всядуться на голові — нам стане за час нових народжень. Марні спроби — померлих одволодати. Торкнись гулким перстом до гробового муру, послухай тьмяну вільглу німоту всіх накопичених погиб тутешніх і — витримай, як збайдужілий мрець. Крізь мене жовті стебла проростуть, запахне тліном памолодь. Здолай увесь свій вік стояти на порозі перед дверми, тобі відкритих навстяж, а за поріг ноги не занесеш.
* Немов рубін у чорнім адамашку, обачно критий білим ні- муванням - так снінь моїх озерце шарлатове лямує обережок начувань, що ось-ось-ось прокинуся — і дивна розкіш- на квітка заполочі бризне зрадливою сльозою; весь той чар самонаближень, упізнань і врочень, що визріли у невіді душевній і стежать стежать стежать зизим оком ачи я втраплю на свою стежу — і весь той чар почезне. Шарла- тово жахтить душа од повівів світанку голчасто-синіх і себе впізнавши ховається мов равлик в тишу тиш. Пречисті з’яви ці. І почезання пречисті теж. І хороше че- кати і любо омилятися. І мати за побратима свого двійника. Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог. Не побратим, а ні? Не побратим. А хто ж ти є? А твій суворий янгол, народже- ний до твого живоття. А як же приязнь? Тільки через сфери спізнілих лун. А німування — нащо? Аби чекав чекав і начу- вався, коли я вирну з-за твоїх плечей.
* Про що тобі я зможу повісти, як стрінемось при зу- стрічі при нашій? Живи здоровий синrу мій рости спивай меди із чарівної чаші. А я твій батько маю ще тягти кормигу літ у чорнім єралаші, збавляючи літа свої найкращі в світах які не можна осягти. Мій любий синку, час мене повів за ці нелюдські грізні загороди, де зібрані принукою заброди чи не справіку п’ють господній гнів, стоять мов кволі тіні проти лиха аби спізнати: смерть — то справжня втіха.
* Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти. І хто позаздрить животтю твоєму, що тільки в молитви ачи в поему годиться, поцуравшись мар- ноти святошних буднів. Рушаться світи і суходіл міліє. Скільки щему у грудях варіює вічну тему, що легше вмерти, аніж осягти погребні співи. Господи, подай недугому висо- ку допомогу — нехай я віднайду собі дорогу для мужнього ко- нання. Рідний край на белебні ясніє осіянний. Почуй мене! І озовись, коханий. І лиш недобрим словом не згадай.
* Пахтять кульбаби золоті меди і ніби хмарка бурштинова бджоли злітаються до мене знадокола і прозначають трачені сліди. І вже нема ні щастя ні біди а тільки світ, тугим пойнятий гудом, а тільки лет, що зветься творчим трудом а тільки клич: живи, але не жди. І не марнуй чеканням плинних днів і не гніви господнього веління. Життя —то кара. Кара — благостиня. А ми коткі, як валуни віків.
* Впаду — і знову підведусь, на ліктях і зіпнусь.Ти там моя русява Русь, ти там Русява Русь! Прожектором світанок ша- стає до сонця світ зіскніла склиться вже душа її тримає гніт і тільки гніт той упаде і вже од легкоти на світі білому ніде не знайдеш місця ти.