Фрагменти одного з автографів "Палімпсестів"

stus_czco/7fvbM-j7R.jpeg
Автограф фрагменту збірки "Палімпсести" Василя Стуса, очевидно неповний. За тематикою - наявність віршів з колимськими реаліями - можна датувати 1977-1979 рр. Зберігається в архіві Дмитра Стуса.

"Палімпсести" - вершинне творче досягнення збережене, як і багато чого в українській культурі, - ЧУДОМ.

Але чудо має цілком конкретну назву - безмежна віра і неймовірна працездатність. Загалом Василем Стусом було написано-переписано-заново створено близько двох десятків рукописів "Палімпсестів". Частина з них була знищена при конфіскації, частина згубилася, але близько десятка лишилося. Саме за ними й було реконструйовано та видано великий корпус збірки "Палімпсести" і її "магаданську" версію.

Проте існують й невеликі автографи. Назвімо їх автографи-фрагменти: якісь із них долучалися до листів, якісь не включалися автором у склад збірки, бо там вже було більшість віршів, якісь збереглися, бо були непомічені представниками КДБ.

Це один із таких автографів, орієнтовно кінця першого ув'язнення в Мордовії - початку заслання в Магадані, орієнтовно 1977-1978 рр.

* Як добре сіятись під небом ісклавши в копи хліб смертей і пильнувати сон очей бо мед гріхів цідити треба в спижеві кадуби ночей. І тяжко ві- риться, що роки по наших душах протрублять і гори згорблені високі враз за-падуться і витоки прорвуть грудей смертельну гать.

* Полудне. Спека. Тиша. Спокій. По загороді горобці колошкають твій сон глибокий і вартового мірні кроки і спалах сонця на щоці. По- лудне. Закипає далеч журною піною видінь. Пісок. Безмежжя. Чорна галич, мов сяйва вертикальна тінь. Полудне довжиться колю- че, ростуть із серця шпичаки аж ген по прірві — кручі, кручі, котрими бавляться хмарки.

* І навалились дні — таке страшне завалля! Сни висталились сталлю — і не збудися в сні. І горе переспи. Приспи свою досаду коли немає ради, а є одне — терпи. Відбігли наче пси розвіялися в полі повщухлі душі голі і голі голоси. Було ж: спередодня так довго тембітало, за тим світати стало — прожогом, навмання. Окрушинами днів, торосами завалля сни висталились сталлю і смерк забовванів. Благаю повсякчас: ти господи всевишній карай нас многогрішних, а не забуди нас.

stus_czco/uSv4FaC7g.jpeg
Київ. 5-та просіка в Святошині. Місця в лісі за Кільцевою дорогою, де любив гуляти Василь Стус з родиною.

* Запахло сонцем воском і зелом, в мосянжне колихання передліта летить бджола, журбою оповита, мов янгол із надламаним крилом. На обрії, одразу ж за селом, де оболоню тишею сповито, горять кульбаби, тішачи півсвіту своїм журливим і легким теплом. І надлетівши зморена бджола відчує стебел плавне колихання як дихання землі і як кохання, і як плавбу до вічності. Мала, вона зазолотіє соком сон- ця і схочеться їй віщих таємниць запричаститися, припавши ниць до вутлого кульбабиного лонця.

* Щось сталося мені — геть облягло знесилля і сни мене біжать і щемна ніч гнітить, на ліктях підвелась зоря, мов породілля, і дух мій скорчився і корчами кричить. Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий, блукай межи дерев, де погорою рев.Так серцю хороше, що гріх не напитати дороги потерчат, лісовиків і мев. Щось сталося мені — зайшов бузковий безум, бо зацвіли братки по цих сумних грядках. Будь за сестру мені, косичена березо, за брата, кле- не, будь, за серце, все в сльозах. Скажений, стій і стій! Не піддавай- ся кличам. О не стенайсь, душе. Уходь у береги, нехай живлом весни ми очі возвеличим і вступляться в серця нам зайдами боги.

* Самотньо сновигає голос у синіх нетрях вечорів, зернистий похи- лився колос, що вкруг чола мов жар горів Запахло вільгістю од лісу і сонце червінню взялось. О тише тиші, заколисуй забутим гуком, як жилось тобі під гронами калини, де попелясті зозулі вістили роки: жий однині на всенепізнаній землі. О чий то голос сновигає у синіх нетрях вечорів? Ти чуєш - серце промовляє: до тебе бог заговорив. І мо- вив Бог: моєї влади ти поцурався задарма заради молодої знади спізнати обшир, бо нема такого обширу на світі, щоб став подобою небес. Я слав на тебе лихоліття, щоб до життя ти був воскрес, аби збагнув, що над покари немає більшої цноти. Ти бачиш — побратимів мари? То весь — мов на екрані — ти!

* Наслання — от і вже! Піт заливає очі, нас дума вічно врочить, але не береже. І скоро стрілить в ціль ця стислість навіжена і знищить (і про мене!) задавненілий біль, як часу остюки устрягти в серце спра- гли, коли прозріння нагле торкається щоки. Облудливих порад ти був зазнав чимало, а як до діла стало — упав за рядом ряд. Пізна- єш ти ачей господніх воль наслання в поконі квітування і виквіті смертей? А перемігся — ти? А серцем — перемігся? О дух мій, не гнітися од чаду самоти. І з випатраних гнізд зриваються орлята, у безвість вирушати, де басамань борізд. Нема куди піти, нема куди подітись, гнітитися, гнітитись, а долі не втекти. По жилах час тече, а просвітку не видко, життя сувору нитку проклята Парка тче.

* Між загород відшукуємо рай, цвітуть кульбаби й бурштинові бджоли геть впокоїли простір надокола, що кращого у бога й не питай. Забудься сном несклеплених повік занурившись у памороч чекання де почезає зу- стріч і прощання і бідам загубився довгий лік. Впокоєний колишеться мишій мордовський вітер накликає хмари, стань на межі віддячення і кари і щастен будь, о в’язню молодий!

stus_czco/xeGVY8jng.jpeg
Пантократор - центральний образ в іконографії Христа, який представляє Його як Небесного Царя і Судію.

* Той бідний виквіт рідної землі, що, кроплений дніпровою водою своєю при- сягався головою що розпізнав рахманний біль землі — уже його покраяно, потято, пожовкло рано вигнане стебло, а там де жебоніло джерело, схилив чоло дбайливий Пантократор.

* Вельможний сон мене опав і тут нараз почув я: високий голос пролунав: підпалий, алілуя! Пильнуй страсну стезю страждань, спі- знай смертельні чари дороги добр і почезань, свавілля і покари. Бо ти — це ти і ти і ти, бо ти і є Вітчизна, бо так стоятимуть брати, як буде днина грізна. Бо є в тобі цілий народ, його червонокрівці, не дай рукам лихих заброд чинити волю вбивці. Тож на хресті святих розстань тримайсь допоки скону дороги зустрічей, прощань, свавілля і закону.

* І край чужинецький тебе оточив, довкола лиш сопки й розпадки, а від товариства з ким дружбу водив ні чутки, ні звістки, ні гадки. Полон у полоні межі стомежа ти вся — за горбами-горбами Як тяжко періщать твої батожжя з холуйськими біль-нагаями. Ти тут до- вершишся, моя самото, моя чужино безберега, розлуко-незустріче - вічна мето, бо впала козацька шерега.

* На віковому бездоріжжі так легко вискочить з лиця і доне- сти до самкінця свої каріатиди хижі. На цих шалених ставітрах де ні коня, ані дороги звіряй свій крок за знаком бога і попри смерть і по- при жах. Як воду в шклянці, пронеси свою з дитячих літ подобу як припочаток свій і спробу сказати: господи, спаси...

stus_czco/y9JX2uj7g.jpeg
Колимські дороги

* Із вечора — одразу в ранок. Ну й інквізиторський крутіж! В ривко- му снінні сто циганок спроваджують до роздоріж. Сніги, і хмари, й поголоси і вигорбіла Колима над чорноводям - сиві коси, то ту- жить мати, мати, ма... Готель. Кімната на чотири самотні ліжка. Діти сплять. А той, що в капелюсі, сірий, з усіх кутків зорить, як тать.

* Гемонське непорозуміння! Яка вселенська глухота! А шал який! Яке озління! Де не ступнеш - і вже чота! Терпи. Терпи. Мовчи — і годі. Словеч- ко зрониться — і вже. Тоді й господь не вбереже у цій біді, у цій пригоді.

* О передсмертні шепоти снігів напровесні, як Колима святкує свій першотравень. Як вода струмує! Як пильно сланик кущ свій на- сторчив! — до сонця, сонця — наче тетерук напризволяще кинутий в пу- стелю своїх горбатих зойків. Лелю, лелю — під кригою — земного серця стук.

* Одна гора зима, а друга літо, а я стою, мов осінь, — посеред. І сонце, сонце, со- несамовите топило сланцю перегірклий мед, мені ко- лимські мухи задзижчали, мені торішня пахнула трава, бо Ти мене, мов янгол, пильнувала, Ти — наречена ачи удова?

* Колимське сонце стало сторч. Бог ним махає, як ковадлом. Пади-но з каменя на корч і волю пий, аби не вадило б. Довкола сопки геть рябі, каміння, золото і кості, гей, земляки, заходьте в гості підданці спільної доби.

* Стара людина, сопки давні і кінь старий і світ старий і всі утрати непоправні і біль, хоч душу роздери! Між сопок схований надійно промерзлий наскрізь, до кісток, чи пригадаєш супокійно, де круча обі- рвала крок? Дай боже хоч біди якої, коли ні краю ні коня і долі дай — та злої! злої! — нехай донищує до пня!

* Гора за горою. Гора за горою. Не видно Вітчизни — світанок не бризне. А поніч лопоче як тіні тополі і син мій не хоче ввижатись в неволі. Зашемріло шаро в глухому розпадку - прояви, примари забутого спадку. День золоторогий по надрах сколовся і зашморг дороги тор- кає волосся.

* Ти тінь. Ти притінь. Смерк і довгий гуд і зелень бань і золото горішнє мертвіше тліну. Ти бажання грішне пірнути в темінь вікових огуд Із хуторів, із виселків і сіл ти безголова дорога потворо кудись повзеш - а не до свого двору, кудись повзеш — з останніх пнешся сил. Пощо ж, скажи, оце автодафе, оце сум'яття перед підлим святом, як ворогу назвешся рідним братом, так як прирік той зизий корифей.

stus_czco/lLrdR63ng.jpeg
Стефанія Шакбатура

* Для Стефанії Шабатури:

Москва. Столиця. В сотні лиць нас озирає при вокзалі. Нас авто-

мати пронизали. О рідна сестро, падьмо ниць. Цей світ — це сон. Оця діра — цвин-

тарна. Шара вся. Примарна. Між ста потвор — сестра. І гарна, як смерть. Межи

потвор — сестра. Шепоче тихо: отче наш, єси на небеси — помилуй.

Щоб лезо — то відкрив би жили. А світ звіріє в сотню пащ.

stus_czco/ZH3Gk6q7g.jpeg

* Червневий сніг —на безоглядній сопці,модрини граціозні —де-не-де.А ти в коробці, геть тісній коробці.Душа ж —як дуб: нічого вже не жде.Повзуть горби —неначе птероптахи,Господні сфінкси, загадка буття.Ти надто щедрий, Боже, —стільки жахувергаєш на мале моє життя.Потерпли руки, спраглі в горлі крики,а вседорога вужиться, як вуж.Хрести модрин. І запропалі ликиі дріт колючий —замістьхаралуж.

* * *Обколоте, в намерзі, стогне вікно,і свічка у шклянці, у пляшці вино,у горлі застуда, у серці пітьма.І світ надовкола —стогрім —Колима.Провалля і кручі. Горби і горби.Сказись —од чекання, молінь, ворожбичи то заклинання чи то знавіснінь.Оббризкала стіни —чи кров ачи тінь.Занадто далеко. Занадто ген-ген,де в леготі-вітрі кучериться клен,де сонях кружляє, калина цвіте,спасибі й на тому, що десь ви єсте.Там ревом німим задихнувся Дніпро,де в Нестора апокрифічне перо,бо в горлі застуда,у серці пітьмаі світ оступає стогрім —Колима.* * *

dvstus@gmail.com