Дорогі мої — Вальочку, сину!
Дістав Ваші листи прип’ятські. Дякую. Певне, вже дістали мого листа за липень. Збирався написати на Донецьк, але через бандероль (вона прийшла сюди 17 липня, але її мені не видали, бо там виявили недозволений чай) пишу до Вас. Отож, коли ту бандероль дістанеш — то вийми чай звідти. На жаль, опису я не бачив, то й не знаю, чи були там ручка, автоолівець, як я просив. Бачив тільки тютюн і жменьку вітамінів. Але — не переймайся.
“Сонети до Орфея“, що ти вислала, — мої. А десята елегія — Бажанова. Мені ж цікаві мої переклади елегій, якщо Ти їх знайдеш межи рукописами.
Тимчасом переклав дещо з Рільке. Ось Елегія, присвячена Марині (Цветаєвій). Надсилаю свій переклад, а Ти мені, Валю, надішлеш російські чи українські (не пам’ятаю, чи переклав її Бажан). А російських, здається, є два. Один — у жовтому Рільке (≈1967, де Ворпсведе), другий — ув останньому грубому томику 1976 (приблизно) року. Ти надішли з цього останнього, коли знайдеш.
V
О поринання в світи, Марино, сузір’я летючі! Але до сонму зірок, куди нас пірвало, нас не причислять. Повнява світу має завершену кількість. Хай хто б і згинув — священної цифри не зменшить. Всяке смиренне падіння йде в праджерела цілющі. Ачи ж мало ім’я і який-небудь власний набуток все, що було грою, зміною схожого, зсувом?
Хвилі і море єсмо, Марино! Глибини і Небо! Ми є землею, Марино! Ми — тисячовесни, жайвори, що в невидиме пускають пісень водограї. Ми починаємо з захвату, що нас цілком поглинає, нараз вже нас обертає в колі скарги, збоку од співу. Скарги? Її не було б, коли б не той захват. Навіть менші з богів вóлять, Марино, хвали — безпосередні такі ж, чекали на славу, мов діти. Тож хвалімо, Марино! Все віддаваймо хвалі. І себе — на ралець. Ми долонями пестимо шийки непорушних квіток. Я це бачив на Нілі, в Ком-Омбо...
То, Марино, є дар: усього позбувшись, мати й царя чим дарити. Так, як янголи злегка брами спасенних знакують, ми доторкаємось всього, що має ніжності барву. Ох, як віддалúлось задумливе, як розпорошúлось, Марино, бодай і з найліпших причин. Тож знак подаваймо — і вже. Тихе оце заняття, хай котрийсь із нас тільки не втерпить і, замість натяку, схоче на жест спромогтись, — покарає того і вб’є. Бо воно — смертельної сили. Всі ми це примічали — з його ніжності й поведінки і виняткової моці, котра нам, сущим, дає бути й по смерті. Дає — не-життя. Ти бо знаєш, як часто воно потай несло нам наказ в зимний ввійти передсінок нового народження. Нам — несло? Ні, тільки тілу очей під тремкими повіками. У підборкане нами серце цілого роду. Несло плетеницями птахів перелітний маршрут — всеспадних наших мандрів прообраз. Люблячі знали колись про кінець свій. Тепер те знання у них забрано — тож відновá мають жити. Тільки й старе в них, що їхня могила, тільки вона пам’ятнá, тьмава, під деревом ремства — всепам’ятуща віддавна. Їхня могила опала вже геть, і самі вони гнуться, мов лози. Що надмірніший гніт — то гнучкіша лоза на вінок. Як вона має в травневому вітрі! З самого З а в ж д и, яким ти дихаєш, прагнеш збагнути себе, часу вже непідвладний.
(Як я тебе розумію, квіте жіночий, на вічнім все-схожім на себе корчі! Як осипаюся весь в ночі повів, що тебе небавом сягне). Здавна вчили боги прикидатись — роздвоєних. Пишучи кола, ми наповнились цілим так, як місяця диск. Навіть у час ущербу чи в тижні звороту до повні — аніхто вже не дасть нам вернути життя повноту, крім самотнього власного виходу — на краєвид безсонний.
Тут, у цій елегії, для мене тьмяне місце найбільше — оце: “вчили боги удавати (чи — прикидатись) роздвоєних“. Так, як я його чую (контекст) — слово “прикидатись (heucheln)“ — зарізке. А ціла елегія — дуже цікава. Мені здається, своєрідно-незвичним коментарем до неї може бути прекрасний В.Распутін в оповіданнях (Наш современник, № 7, 1982) — обов’язково прочитайте! Я й не пам’ятаю вже, коли читав таку пишноту. Нелегке читання, але — яке прегарне!
Осінь
О ти, високе дерево гінке, уже безлисте: опирайсь навалі небес, що ломляться в твоє гілля. Прошитий сонцем, повний і густий, його вершок, здається, марить нами. Та вся його душа — уже провулок небес. А небеса не знають нас. Найгірше те, що ми, як птаства ключ, все деремося крізь нові одслони, а простір ті одслони владно мінить, бо лиш з світами в приязні. Мацак чуттєвих наших хвиль запраг опони, і тішиться відкритістю, як стягом. ... Вершок дерев — то ностальгії знак.
Цей вірш у Рільке римований (шестирядник), а я зробив біло, прагнучи якомога більше віддати — тексту.
V
О дивні зблиски боязких подоб! Де взявсь той блиск, якщо нема тривання? Жіночу спрагу саморозглядання гамує люстро, що, як склеп, могло б за світ їм стати. В мерехті отім ми чуєм скритий стік своєї суті. Єство ж жіноче — там, де, в люстро вкуте, воно, подвоєне, стає цілим.
Той вірш видається мені надзвичайно граційним. Шкода, що недосить відбив оце Рількове: “Як світ замурувався від неї (жінки) дзеркалами!“. Чи: “як дзеркала замурували од неї світ“, як вона замурувалася в дзеркалах од світу.
V
І, може, час — виходити богам з речей обжитих... Нехай би обернули кожну стіну в моєму домі. Іншим боком. Най оця пелюстка змінить напрям вітру котрого стачило б — перекопати усе повітря, мов при хаті грядку: то лан нового подиху. Боги! Вчащання ваші, ваші сни в речах і радісне вставання при криницях, відчутих нами, щоб омити лиця і долучити втишеність свою до нас, хто нібито сповна існує. Хай знову буде ранок ваш, боги! І ми оновимось при вашім джерелі. Світ вами постає. І припочаток блищить на зламі наших катастроф.
Валю, все це — пізній Рільке, тут “алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-1918 р., про яку йому не ходило, здається. Подивись по цих виданнях Рільке, що я вже згадував, чи є все це в перекладі (останній вірш, скажімо, я “не дотягнув“ до кондиції найбільше. Цікаво мені — порівняти з іншими перекладами, коли такі є).
Дмитрику, мені приємно, що Ти закінчив рік більш-менш. А де Ти був на практиці? Як Тобі там сподобалося? Приємно, що “Великого Гетсбі“ Ти вподобав (вийшов українською мовою, до речі, великий том Фітцджеральда). [Закреслено цензурою.] Ну, ось, закінчуватиму на цьому. Прошу надалі надсилати мої переклади з Рільке — сонетів і елегій. А щоб Ти не збивалася, Валю, на помилки — то перевіряй за виданням Бажана, де мої, де його переклади (українське видання Рільке).
Вітання Василеві Карповичу, цілій родині Валентина. Уклін друзям. Дякую Риті за коротку вість. Коло мене все, як має бути.
Напишіть у Донецьк — що маєте лист од мене — хай там не сушаться. У вересні я писатиму до них.
Валю, Ти вже тепер вирішуй, чи будеш користатися груднем холодним для вояжу сюди, чи, може, дочекаєшся вже літа і всіх сюрпризів, пов’язаних із відстрочкою.
Обіймаю Вас, любі мої. Цілую.
Сердечне — Василь
1.8.82 р.