3 вересня 1985 року пішов з життя Василь Стус. Поет. Поет. І ще раз Поет.
Поет, який став символом людської і національної гідності.
StusCentre вирішив актуалізувати спогади про нього його друзів і сучасників:
Лесь Танюк: «Найцікавіше враження – Василь Стус. Майже містика. Спочатку мені потай показали його погруддя – ліпить Сорока, тут, на місці, зрозуміти ще важко, але підборіддя, лоб, а особливо вуха музичні – Василеві. А тут і він сам, з рішучим ротом боксера і розслабленою усмішкою…» (Одеса, 1963).
Михайлина Коцюбинська: «З перших кроків свого творчого самовиявлення Стус брав на себе багато. Вже в ранніх віршах болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісности – не загальникової, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе…» («Феномен Стуса»).
Юрій Шевельов: «…поезія Стуса… не шукає тем і мотивів. Найменшого вистачає для того, що є справжнім об'єктом Стусової творчости. Бо для нього теми й мотиви — тільки виходи у внутрішній світ, у щоденник душі, у невислані листи до інших про власне внутрішнє. І чим бідніший зовнішній світ, тим більше визначатиметься й виокремлюватиметься істотне, духове й душевне, динаміка народження психічних відрухів і рухів, багатство перевтілень думок, настроїв і почувань. Звертаючися до своєї туги, Стус каже, що вона «в німоті гримить». Це стосується й до його поезії. Вона теж… спрямована сама в себе, гримить тим дужче в цій своїй німоті» («Трунок і трутизна»).
Дмитро Стус: «…для Василя Стуса в усі періоди його творчості надзвичайно актуальною була проблема адекватного естетичного відтворення сучасного йому світу та видозмін буття, узгодженого з законами краси, в тому числі – з сучасними світовими мистецькими та естетичними тенденціями, особливостями сприйняття… читачами, розумінням закономірностей розвитку мистецтва, в тому числі – з видозмінами художніх форм та методів відтворення…» («Василь Стус_поет, людина, правозахисник_Василь Стус»).
Іван Дзюба: «Стусова непоступлива віра в моральний абсолют виявилася прозірливішою, аніж розпачливе примирення з дійсністю багатьох із нас» («Різьбяр власного духу»).
Надія Світлична: «Василь Стус за своїм покликанням і з ласки Божої - поет. Він поет з рідкісним талантом і культурою. Доля призначила йому в житті ще й роль політв'язня… Василь Стус може бути прикладом синівської вірности своєму народові і такої любові до батьківщини, яка межує з ненавистю" (Інтерв’ю Надії Світличної від 8-9 вересня 1985 року).
Євген Сверстюк: «Василь Стус був пасинком у камінної мачухи, яка просто не брала його до уваги» («Базилеос»).
Михайло Хейфец: «Стус не міг, точніше, не вмів, а ще точніше, не хотів могти й уміти хитрувати з ворогом, він протиставляв ГБ лише шалену до зухвальства сміливість і буквально нищівне презирство».
Семен Глузман: «Васыль Стус – это был европеец, у которого болела душа за свой убиваемый народ и за свою культуру, но без этих местечковых, хуторянских проблем. Он прекрасно понимал, что эти проблемы гораздо сложнее и серьезнее…» (1990).
Валентина Попелюх: «Він дуже любив свої книжки, стелаж… Ще на тій хаті. Відкриє все, сидить коло них, музика грає… Це в неділю…» (1990).
Ірина Стасів-Калинець: «Таємниця вірша – й таємниця Василевої вдачі: зовні суворий, скупий на посмішку та жарт, враження від зовнішнього світу вбирав у себе як губка, любі собі емоції ніс у глибінь серця, як бджола мед до щільника, щоби відтак вигранені до сліпучого блиску слова склались у чашу вірша – на причастя красою і генієм творчості» («…Дивочний опівнічний спів).
Василь Овсієнко: «Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту…» («Загибель Василя Стуса»).
Василь Стус: «…усе в мені так, як і має бути – в справжньому варіанті!».