Самвидавчий зшиток віршів первісно був сформований Василем Стусом 1962 року під час вчителювання в Горлівці, але приблизно тоді, коли поет, остаточно розчарувавшись у викладанні, вирішує пробиватись до Києва, щоб зайнятись літературною роботою чи наукою. Цілком ймовірно, що назва "ДЕЛО № 13/БЕ1339" також невипадкова: невесела доля Стусових товаришів ще по інститутських часах - Миколи Раєцького, Івана Принцевського та Василя Голобородька, на кожного з яких існували справи в Сталінському педінституті, а може й не лише там.
Зрештою, навіть сама назва вигаданого видавництва - сам пишу і сам читаю - вказувала на андеграундний характер зшитку віршів, в якому були зібрані знакові для 24-річного поета твори. Ці та деякі інші фактори дали підстави дослідницям Галині Почверук і Маргариті Єгорченко висловити обережну гіпотезу щодо того, що цей зшиток машинописів можна розглядати як першу повноцінну авторську збірку Василя Стуса, де зібрані найбільш знакові вірші раннього періоду творчості поета.
Вже після переїзду до Києва (в 1963-1965 роках) поет доповнив Дєло поета (або на поета) деякими віршами періоду навчання в аспірантурі. Саме машинописи цього зшитку стали основою для формування збірки "Круговерть".
Повний зшиток віршів відновити неможливо, бо при формуванні "Круговерті" і навіть "Зимових дерев" поет вирізав зі зшитку окремі аркуші і докладав їх до рукописів, які подавав у видавництва "Молодь" і "Радянський письменник".
Зшиток складається з 77 аркушів і містить 76 віршів. 25-ть із них пізніше автор включив до збірки "Круговерть" і 23-и - до "Зимових дерев".
В повному обсязі друкується вперше.
ПОРИВ
Не одлюби свою тривогу ранню, Той край, де обрію хвиляста каламуть. Де в надвечір'ї вітровії тчуть Єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам єде йти. Дороги неозорі, Ще сизуваті в прохолодній млі. Нам є де йти. На хвилі, на землі — Щляхи, мов обрії, — далекі і прозорі.
Шумуйте, весни — дні! Ярійте, вечори, Поранки, шліть нам усмішки лукаві! Вперед, керманичу! Хай юність догорить — Ми віддані життю і нам воздається в славі. 1958
* * *
О болі радісні незнаємих бажань, Тривожний крові шал і перші поривання, Коли багрить чоло бадьора рань Знання й незнання.
Ти весь — немов струна. І мариться — повік Оберігатимеш бентежно-юні тони... Тобі ще не прозначені кордони Крутого горя і крутих утіх.
І ти, одної молодості син, Спіши омитися у хвилі нетривалій, Допоки не зречешся цих хвилин В одній — зухвалій! 1957
* * *
Квітне вечора трояндне пригасання, І в яру струмка гортанний звук... Стільки правди в горлі, стільки мук - Не переповідати до рання.
Вечір, мов сліпий, кістляві руки Простяга услід мені. Я йду, І чатують тіні по сліду, Мовчки стережуть мене, мок круки.
Вже припавши до землі, причах, Притомившись, вечір. От і маєш: Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш... Хлюпає любов. В твоїх очах.
Лісу, не пильнуй мій кожен рух, Зимо, не спотьмар мого кохання. Стільки правди в горлі. Стільки мук - не переповідати до рання. 1961
* * *
Стольний граде! Стволовий надрізе! Ліхтарі — як спалахи ракет. Зібгана душа спішить урізатись На мосту Патона — в парапет.
Спить — не спить Дніпро, завжди гостинний, Зречена душа — без крил — летить За биками, за човнами і за кпинами... Свій пролитий полишає слід.
Не сльозою зійде — а фонтаном Над водою. Не сльозою — сплеском, мов бар'єром від життя віддалена. Ця, остання — з крутояру стежка.
Ніг нема. Ні рук. Одні долоні. Лиш долоні голі — замість рук. У нічні, зазорені, холодні Хвилі — так, як по дощі на брук.
Стольний граде! Стволовий надрізе! З мосту в воду — кулі не жалять. Бо на власний зойк ребром нанижуться, Заковтнувши хвилю, наче кляп. 1964
* * *
О, слова не зрони! Немов закляття, слово, Коли бентежний струм нам пульс перетина! В гучнім акорді рветься і струна — Вона не забринить, не обізветься знову.
Не помарнуй хвилинами густими, Хай скороплинними. Даруй нам добру мить, Коли бджола над нами гомонить, Б'ючись в повітрі крильцями ясними! 1957
З ЦИКЛУ “УМОВИВОДИ”
що таке білий світ? коли б не стало людського зору, коли б не стало людей — він остався б без кольору і без звуку, безсмачний, як вичовганий валун. А коли так, коли світ цей людськість витворює, то що таке людськість? Хіба це не ти і я? Хіба це не таємниче ми (завжди більше за нас обох, це ж бо колодязь вічності) А коли так, коли людськість — це величезне ми, то що тоді я в цім світі? Хіба це не земля, не зорі, не далекі галактики, хіба це не мій народ, не рідне моє Поділля, не коханий Донбас, не старі пенсіонери-батьки і не писклива лялька малесенької племіннички?
Хіба це не величезний постійно розширюваний обшир, якому болять сотні одвічних ран, успадкованих разом з зорями мезоліту? Бо ж хіба я щедро не роздарований поміж галактиками і сонцями, материками і країнами, між батьками, сестрою, подругами і друзями, між власними забаганками
і диктаторськими сльозами сестриної дочки? А коли так, то велика опуклість неба підтримується поглядами усіх живих — тебе чи мене, чи когось третього. Це небо зникає із загибеллю будь-кого з нас, бо гине спільність, що робить великою спільність двох.
СВІТ — ЛЮДСТВО — ЛЮДИНА — ЛЮДИНА — ЛЮДСТВО — СВІТ — хіба не в цій коловерті висока мудрість сущого на землі?
ПОКИНЕНА ДІВЧИНА
Раптово скрикнула. І все. І стихло. Лише багровий вечір за плечима… Дівоче тіло — у протуберанцях Пашіючого сонця. Пережди, Як кучеряві спопеліють хмари З червоного до чорного. І потім Ще пропечуться зорями наскрізь. *** Палахкотіє тіло. Очі кличуть. Вони зовуть. Обурюються. Мовкнуть. Вони горять з вогню. Горять вогнем. І голову обтяжують у горі Важучі сльози, ніби кулаки. *** Покинена! Облишена! Прощай, Минула ніч у синьому розкриллі! Зійди, спливи ярами і порай Мені — в рятунок, між отерплі хвилі. Це був останній крик. Загасне гомін, Загусне зойк і — згаснуть ліхтарі... Ти ошукав мене! Ти одурив! І дикий місяць набряка, розповнений Розпукою. Вже стукає у шиби Бузок збілілий. Свінуло. Виходь. Вже час. Іди на вулицю. Не гайся. 1963
* * *
Тепла утома спада — На губи, на очі, на плечі... Стишений вечір Уже до води нахиливсь... Подивись — День вклоняється людям надвечір, І городом, по стежці, Вже відходить, як гість. 1958
* * *
Ти прийшла ясновида. Ти вся — і любов, і жага... Я дивлюсь в твої очі І повнюсь любов'ю.
Але в коси Конвалію ти заплела. Будь же чистою, Квітко цнотлива! 1957
Замріяно пливе ранкова каламуть. Спокійні дерева у маренні глибокім Горять, немов свічки. І часу вічні кроки Нікому не дано пізнати і збагнуть.
Долина тихо спить. Та неба сиза ртуть Уже розгойдана. Під парусом високим Поранок виплива — довічного уроки Дано пізнати і дано забуть.
Тож стелься знов, дорого невідома! Хай будуть радощі, і зради, біль і втома — Усе, як од віків. І втіха голуба... Хай усміхаються нам обрії незнані, Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані. Хай буде бій, хай буде боротьба. 1957
* * *
Літа! Між вас не раз я вивірюсь. А вивірюсь — вже й вириваюсь я, Боюся ваших уз, бо вивітрюсь Чіпкою ручкою кісся, напівнеправдою. З незайманою і з завороженою в ніч Душею, глибоко потайною,— В западини ступаю снів. Йду поетичною просікою. Регоче місяць. Та дивись під ноги, від віків навиклий: тут дві твої стежі зійшлись. Стежа крута. Стежа прокручена Через горби. Через любов. Через нечемність і падучу Дарів, поборів і побоїв, Через світання орифлами, через пітьму, хлипку і пугачну, через червоно-бурі плями болиголова у степу — в блідавий приворотень дня, в отруйний спів шорсткої дудки, в іржання хижого коня, туди, звідкіль не буде й чутки... І друга стежка — голуба, Де ходить митра мироносна, Де юність — як тавро раба Твоя ганьба непереносна — Набридла молодість. Униз Дивись. Ступай собі на горло. Окруж — лиш коридорна сизь Та вартового постать чорна. Тут кожен крок свій вивіряй, І мовчки проривайся з дула...
Цілику вірний — поціляй, аби любов, як клейтух, стухла. Аби зненавистю набух. Твоя душа — на барикадах без кунтуша — по древніх правдах, по нових правдах — серця стук і кулі свист, і рота зашморг. Бо бруствер пересохлих слів — поверх сердець, поверх голів, поверхи днів твоїх пропащих.
А день твій. День. А дні твої Ледь голубі підводять роги. І літ розстеблені гаї, твої розстеблені — під ноги. Твої мороки. Жах твій. Жаль Затисни між ребер — собою. Мій ловелас, мій час, мій жадібний, пожежний мій, запраглий оргій, Диктаторе словес і рим, Диктаторе ума і серця! За те, що в молодій порі Ми ріками пливем — ти сердишся? Ми ж повінню — поверх цензур. Ми хвилею — повище дамби, Ми тугою — поверх зажур, До радості, що серце вабить. Цвинтарній тишині казарм, Камінним мурам — непідвладний Мій вік. Мій час. Червонобарвне В нас б'ється серце нерозгадане. Так дні пливуть. Немов медуз присос пекучий — тіло жалять І душу жалять. Обірвусь і не вдержусь в диму іржавім. І в день. І в ніч. У скалки вір Багряним серцем наколюся. Поверх цензур. Поверхи мір Циновим паводком проллюся. 1964
* * *
І в лісі гноми пружать ніч зухвало Бадьорим стрекотом, забувши про утому, Неначе скрашене півтонами буття Нам повертає спогади колишні... Ласкаве й струджене по зморенні поденнім, Воно притишило свій денний добрий ритм, Та ще звучить мінорною струною Над звершеннями, мріями і часом. 1960
РАННІЙ ПРОМІНЬ
Безтілесний, невловимий – Переходовість одна – Він в позавтрашнє нестиме Порив, звихрений до дна. Він розбудить, розтривожить і неспокою додасть… В щасті очі нам зволожить, В горі смутку не оддасть. Вибираєшся в дорогу, То риштуйся на зорі – Промінь виграє тривогу В свій злотаво-ярий ріг. Промінь, промінь! Добрий промінь Золоті проклав мости, Щоб у світлу невідомінь Нам з поранку перейти. Ранній промінь! Ти відгомін Нездоланності дерзань… Будь же славен, добрий гомін, Будь же вічно славна, рань. 1958
* * *
Життя симфонія, "Симфонія весни" і сатанинський, зойками — Маневич... Єврей — по горло. І по горло — невір, По горло — маячний і мудрий сніг.
Пелюсточками, пальцями, руками, Як жалами співучими, — до віт березових, хистких, бузково-тканних, в його лірично-фосфоричний світ.
Несила — бачити. Несила — перестать. Бо де подітись з зрадними очима? Ховаються за нашими плечима пиха і гонор. Стали і мовчать.
Мовчіть і начувайтесь. Бо струну торкне смичок — і раз, і два, і тричі. І раптом зойком вистрелить у вічі, Рятуючись од змиреного сну.
І вже здається — ледве вхопить зір — Пливе митець, простерши руки-крила... І темінь у ногах провалля вирила... Не упади. Дивися вгору й вір.
Дивися й вір. Увіруй в торжество Бузково-синіх звуків серед тиші. Нехай хоч розпач до дерзань привіншує, Тож рвися вгору з вірою удвох.
Докіль ти сині руки не розкрилиш, З душі не вирвеш моторошний крик Чуття, котрого не назве язик, Чуття, котрого у словах не виллєш. 1962-1964
Протон. Протуберанці. Торба. І шлях. І костур, і рука Старого діда-жебрака. Мов круча, спина круто горбиться. А ув очах нуртує зненависть. Вони не молять, а кленуть. І в погляд запада, мов в невід, передосіння каламуть. Передосіннє шерхле листя і ластівки, і голуби тріпочуть у твоїй ганьбі, нанизані, немов на вістря, На зір старечий. Анікого —
Ані очей, ні рук, ні слів! Кому до нього? Людські погляди В сонця задивлені до сліз. До самозабуття. До тьмяності. Протон і космос — на устах. О, благородство сьогочасності! О, людська чесність, в серце вставлена! Любов людська — мов залицяння! Мов зобов'язані любить. Мов зобов'язані добі Народженням і існуванням! О, совісті людської садна! О лицемірство душ людських! Серця, підлотою окрадені, Каліки ниці, жебраки! Нема в вас подання? Ходіть — я буду кидати — прокльони! Ловіть — обриджені, уклонені, мою жебрацьку лють ловіть! 1963
***
Земля міняється, бо прагне Набрати форми серця людського, Палахкотить червонопрапорно Від людських поглядів до гудзиків.
Земля горить, немов цвіте, Земля побільшала від полум’я, Благою остигає темінню, Нічною тріскає обоймою…
Землі рости і в білім цвіті Збирати мудрість роєм бджіл. Та не одне спливе ще літо Між пломеніючих ожин…
Земля повинна поспішати Рости. А то діждеться часу — Замість синів змужніють пасинки На людське горе. На нещастя.
І змоги у Землі забракне Набрати форми серця людського, Аж поки знову не запрагне Дихнуть повітрям революції.
Земля горить! Земля цвіте! Земля побільшала від полум’я! І густо остигає темінню, До зла і до добра вготована. 1962
СПОМИН
Забуте — розіскрись! ...Така ж, як і колись: Хода, і очі, і коса на плечі… У добрім сні Згадались ви мені. Я вас чекав. Сочивсь між віття вечір. Багато бачачи, Ми мало пізнаєм, а часом — тратимо, - І вже до цього зжились. Я не кажу — любив (Було ж бо це колись?), А нині Ви мені наснились. Я вас чекав. Крізь сум Ловив я дальній шум, І враз, сліпий, відчув Знайомі кроки... Я не кажу — любив. Любить — це кожну мить Віддати на життя, Тривогою високе. І вечір з нами брів, Аж поки не згубивсь Поміж дерев... Давно... О, як давно було це... А зараз — все забув. А зараз — все згубив... І никнуть спогади, Мов маки. Рік по році. Слова? Нащо слова? Печаль, як удова Спинилась при вікні І тужить за тобою... Я нині вами снив, Неначе знову стрівсь З важкою Кароокою бідою. Утрачене — вернись! Така ж, як і колись: Хода, і очі, і коса на плечі… Ти в радості одна, І в горі ти одна. Від тебе — Ні рятунку. Ні утечі. 1959
О Б Р А З К И
ЛІТО
Сонце пада, як дощ, Сонце пада, як злива, Сонце плавиться І стікає ринвами хмар. Пий Крізь соломину променя Літа Червоне вино! 1962
ОСІННІЙ ШКІЦ
Тоскний тріск у порожнім лісі... І пташиний колючий свист... Падолист... Де ж метелику сісти? 1963
ВЕЧІРНІ ЗВУКИ
Море — Чорна грудка печалі,
Душа Мефістофеля туго схована в скриньку...
Терпне рояль Під пальчиками дівочими, І в воду Падає з кручі земля...
Спраглі трави Захлинаються в зелених схлинах, І сонце, Хитаючи головою, У хвилях тоне. 1963
* * *
Щоб я не знеміг од радощів В руйнівному ритмі, Щоб щастя мене виповнювало — а не втоляло жагу. Скажи, що прологом ночі Буває вечір і потім — Ще ж день пригаса? Додам я: —Хай буде це наша ніч. 1959
* * *
Прониже сонця ярий промінь І день, і сад. І збудить дух Бузку, акацій... Справді, хто він – Твій невідомий вірний друг? Сад жевріє вогнем налитих Палахкотіючих вишень, Коли на тротуарні плити Спадає дароносець – день. Займуться полум’ям дерева (Пташиний шум і сизий тріск!) Невже ж тобі горіть не треба, Не треба стать на повен зріст? Бодай хоч опалити скроні, Коли багаття не згасить? Відчуть на мить землі агонії, Хоч мить по-людськи пережить? Хоча на мить, землі синове, Коли вже зорі угорі. Відчуйте: вечір вже готовий, Вже відробився, відгорів. Коли прониже ярий промінь Недобрі і незлі серця, То не радій, що невідомо, Не знати, доки до кінця. Бо прийде час – і лопне день, мов мак, достиглий і покірний. На вищій ноті співів лірних, Забутих юності пісень. Тож начувайся, бо проранений, Мов месник, вірний верне друг і вирве серце. Інших рук Чекає трудовий поранок. Учись, як день – цвісти і правити, і жевріти, і попеліть. Отак, як день, – себе карати На ній. На добрій. На землі. [1960]
Ми дуже часто од душі Од серця мовим... А слово ж може задушить Чи стане слово, Неначе кістка — не дихнуть, Не продихнути. Допоки слова не збагнуть, Не перечути. В словах не вихлюпни з грудей Ти серця свого, Котре під горло підійде І мучить довго. Бо в кожнім покрику гучнім У кожнім слові Ми наші мрії, наші дні Згубить готові... Свої радіння і жалі, Свої тривоги. Велеречивих на землі Рятуйте, боги.
ВТОМА
Рухливі тіні на воді, мов пасма туги… Хай буть біді, не буть біді — Не мовлю вдруге: Це чорне озеро німе В блакитнім ореолі Мої вітрила хай надме І вкаже шлях до волі. Завмерли тіні на воді, Немов перед грозою. Полоще день ножі руді, Зріза лозу косою. Рухливі тіні на воді, Мов привиди сновиддя, Хай буть біді, але тоді, Коли пригасне на воді Золочене обіддя. 1961
Я до тебе прийду і змовкну. І нічого тобі не скажу. Пожури ти мене. Пожур — Вже чи лагідно, чи жорстоко. Земле рідна! Сором мені — Що докину до твого золота? Марно зринули юні дні, Нині ж сушить мене гризота... Разом з осінню я догорів, Листям осені опадаю, І між млисто-гірких вечорів Неприкаяний, сам блукаю. Осінь крилами в груди б'є... О Вкраїно моя осіння! Чом забракло мені уміння Звеселити серце твоє? Голубінь моя, голубінь! Розтривого моя і муко! Чом не можу я дать тобі Своє серце — у добрі руки? Щоб зростати мені, рости, Пружним колосом проростати, Щоб до смерті я ще устиг В хмарах голову полоскати? О, коли б то, коли б я зміг! Рідну землю, тривогами краяну, Проорав би, як переліг, В ріллях радості неокраїх! Земле рідна! Тобі одній Я волів би служить до скону... До твоїх до прийдешніх днів Дотягнутися б хоч рукою... Дай же, Земле, сили мені! Дай же, Земле, снаги молодої! Дай же, Земле! 1959
* * *
Гарноброва, пожежностанна, груди-борозни, як рілля, зголоднілим поглядом спалена, непокірна, нічна і лячна. Як твоє розпросторилось тіло! Як прозріло мені в імлі! Десь на всій на великій землі тільки й того: довічне диво твого голосу, рук, очей, губ твоїх голубливе гудиння В небі місяць стоїть, як шельвах: стереже нам святешні будні. Криво усмішка гасне десь, сновигаючи, як сновида. Вже заходить на ранок, в день, в заціловане підборіддя, в хаос ліній твоїх німих, ув осліплений сполох пальців...
Наш поранок упав у пасію: судить нас. Нам же — й гріх — не гріх: п'єм, як з корця. Хай кара ніч виповзає зачадним щемом — ще не щезни, благаю: ще нам сон-трава зацвіте в вікні. 1962-1965
* * *
Немає зрад. Є лиш єдина зрада — найперша. Це — володарка падінь. А решта — падчериці. Ніби тінь, стоїть єдина і важка завада до тебе. Ти — одна. І я — один. А решта — вся брехня і вся неправда минулого. І замала розрада — його непам'ять. Як удар під дих — твоя присутність і відсутність. Разом. Ти є. І — водночас — тебе нема. Ти добровільна і страшна тюрма, ти — сором мій, мій біль, моя образа,
котра ніколи не перемине. Прости ж мене. Чи проклени мене! 1965
* * *
Усміхаються глобусові Школярі на уроках... А глобус, неначе сонце, Усміхається школярам... А за вікном — Реве повесіння, Вантажене снігом і кригою, А лісом тріск іде: Нові проростають проліски. 1962
* * *
Ліс випустив мене з своїх обіймів, степам віддавши лагідно. Пішов глибоким снігом. Ні доріг, ні стежки — Все поновила, сплутавши, зима...
І як тут зможеш вибитись на шлях, коли ти сам, мов дерево, якому верхів'я зрізано. Коли тобі якийсь неспокій душу облягає, коли позаду лиш твої сліди!
Іти б і йти — до паморочі. Доки десь не впадеш, простерши уперед отерплі руки. Я тебе шукав — лукава, заворожуюча Зимо!
* * *
О краю мій, коли тобі проститься крик передсмертний і важка сльоза розстрілених, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць – шлях справедливості – над людськістю наруга. Брехня брехні! Все лжа – прогреси ваші. Вся ваша правда – лжа! Брехня брехні. О краю мій! Наруго революцій, потворне посміховисько катів! І рай, і пекло – все тут під’яремне, тут навіть мертвих сором спопелив би, якби раніше кат не спопелив. Ти фарисеїв царство. Саддукеїв страшне багно, мій краю огняний! Ти вічність катував, катуєш землю. Батьки й сини – кати. Учні й навчитель. Чи ти не чуєш, як вони зовуть,
зовуть тебе з любов’ю і прокльоном. Ти їхніми сльозами ще ридатимеш, і їхній біль поб’є тебе колись. О краю мій, великий, як Сибір, хай шир твоя не для Сибіру – вірю, та поки кожен шлях цей не проміряє – не запанує у Вітчизні мир. Хай покоління прокричать, проорять і продзвенять на струнах з людських жил твоє минуле зганьблене, прийдешнє твоє спаплюжене минулим. Гірко з сльозами на очах радіть нащадкам, які колись очистяться од скверни і злочинів, у світі найстрашніших: вбивати правду – правдою. 1962–1964
* * *
Клени, вітром підбиті, пещені літом і сонцем, піднявши вгору долоні, пнуться до неба. Зайшлися у ритуальному танці. Я заздрю вам, прижурені кленки із добрими дитячими очима, Ви кожен рік оновлюєтесь. Я ж до цього тільки прагну. 1962
Ти все зрозумів. А зараз, як сонце додолу сіда, тривожать душу удари і хлипа, і хлюпа вода. Бузковий прив'ялий вечір на голих вітах завис. І вже недалеко до втечі, до зради, до спліну, до сліз. Ти все зрозумів. А зараз Зневіра на душу лягла: недарма хвиля, недарма обидва колише весла. Увіруй — минуло кохання. його ти десь загубив, чи, зазнавши вагання, ніколи і не любив. Недарма, недарма,недарма твій човен міжхвилля гойда, тривожать душу удари, і хлипа, і хлюпа вода. 1963
Тікає далина. Пливуть і думи, й хмари. Пий сонячне вино! Земля сп’яніла — під крилом гойднулась хвильно, Пливе, втікає і зорить і назирці тримає тебе, мов сина. Земле! Краю мій! У сизуватій млі, там, де розтав вишиваний рукав, лишилось серце. 1959-1961
ПЛЯЖ НА МОРІ
Повітря, мов полум’я, Палахкотіло по тілі І тріпався обрій У блакитних тенетах дня... Божеволені сонцем, Бронзовогруді, мов труби, Гортанили, Крешачи криками небо, Купальники.
Випростується височінь, Білоголово-мудра, Тугою радістю, Немов намет, напнута, Підходить, повниться І вироста над морем, Як людське дозрівання І любов. 1963
* * *
Була ти мрійною... Далеке й призабуте Зринає в пам'яті, мов видиво легке, Неначе марення мереживо хистке, Котре не зрозуміти, не збагнути. Не зринуло чуття! Нехай неперечуте, Невирізьблене і негомінке — Дай руку мрії! Хороше відчути Її руки стискання нетривке.
Далекий, дивний сон... Неначе сон—трава... Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням. Вже степ пожовк. За голубим шептанням Ти не вловив його затаєні слова... Та добрий час життя, бо в кожній порі року Ти невідомість пізнаєш високу! 1958-1961-1962
* * *
З надвечір'я визирає ніч. Скинув кожуха із себе обрій, але що під голову стелить? —Добрийвечір! —Доброго здоров'я! 1958-1959
ПЕРЕДОСІННЯ
Люблю дозвілля степове безкрає, Могутні ритми рідної землі, І запах чебрецю, і жайворонів крик, І ластівок тривогу. Колише древній сум важка рілля, І тракторист у довгій самотині Звіряє в пісні, простій і легкій, Свою любов, якої він, напевне, Ніяк не може звірити коханій. І коник, заховавшись у траву, Безжурно так стриже собі помалу, І заколисує пожовклий степ Нехитрим співом. І бродить, креслячи невтомною рукою Якісь недовідомі письмена, Передосіння. І вітри гойдають Вітрила вигорілі териконів. 1958-1959
Вантажені машини відійшли. Ми падаєм на тепле бурячиння Відпочивать. Згасає повечір'я Над полем, ніби спорожнілим літом. Ляга на землю цигарковий дим. Дівчата щільно туляться. Притихли, Потомлені. Студентки молоді, до праці до колгоспної не звикли. І вечоріють. Засинають. Сплять, У сні коханно розметавши руки. А вдалині ледь-ледь відчутний гуркіт Дрімотні перепліскує поля.
І поки котяться вогні згори, Густою прохолодою віддалені, Осіннє поле спочива, дозрівши Дівочими грудьми, немов плодами. 1963
* * *
Надворі сніг. Зима. Побіля тину Прохожі ранні стежку утоптали. Угору дим снується. А чого ж Дерева простягли стрімучі віття — Кричать, кричать, в єдиному благанні Простерши руки? Спокій і жура. Надворі стоголоса дітвора Залила вулиці веселим криком, Веселим шумом. Радість і жура. Дивлюсь в вікно. Читаю письмена Ще нерозгадані, невивчені, незнані... Кому повім свої тривоги ранні? І крик, і оклик... Окрик і луна. 1958
* * *
Закосичила, заспівала, Мов засіяла піснею шлях... І лебідкою в небі плавала, Поки впала в моїх полях.
Впала грудкою туги. Крильцями Обхопила серце сполохане, І чаїно — печально кликала Горличком пересохлим.
Я несу тобі воду в пригорщі: Буде хоч закропитись? Пити! — чується.—Пити! — Спрагло пісня кигиче. 1963
* * *
У щастя, кажуть, світлий кожен час, Щасливі, кажуть, нібито не лічать ні днів, ані годин. Мій день почавсь і вихопився день, вогнем налившись. Так око наливається. Так в літі наллється яблуко. Хай день зійде — воно собі кружляє в верховітті допоки аж додолу не впаде. Мій день почавсь. Та щастя забарилось чи поцуралося на мій поріг ступити. Скільки снів мені наснилось! Забув я більше. Менше — приберіг. Мій день почавсь. І тільки скрипне хвіртка — я жду, і назираю, і дивлюсь: лиш перехожі жебрають каліки, до мого апелюють до жалю... До мого щастя. То прийде товариш, то подруга, то недруг, то поштар, але ніхто не принесе у дар мені хоч головешки з пізніх згарищ. Щасливі, кажуть, нібито не ждуть, не визирають час. І дароносний вони і в непогоду радо п’ють приблудний день заблуканої осені. І я не жду. Дарма. Не назирай: ніхто й не прийде, словом не потішить. Та й добре, що нема. Буває гірше: коли тобі і сльози позбирать не дасть захожий. 1963
* * *
Радості збережені дороги знову: ти прилинула, як птаха голуба... Переливами ясними, мов проміння, ллється мова, добрий обрій сповиває золота габа. Зринула, мов ластівка. Тихою тривогою тільки чорно-воронове креше синь крило... Наопаш ти сповилася вогняною тогою, а страждання в темно-карих у зіницях залягло. У дитячих пучках ти принесла вітру. Ти — не пташка невеличка. Ти —заманливий порив! Лиш почую щебетання — мову любої нехитру — і доволі. І недолю в горі я заговорив. 1959
* * *
На розквітлому лузі стежка сміється. Танцюють волошки під вітру осінній прибій. Спинися на хвилю отут, де красується поле, де мріє кульбаба. Спинись. На розквітлому лузі. 1959
* * *
Звіром вити. Горілку пити. І не чаркою — поставцем. І добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ. І не плакатись, пане-брате, і триматися на землі, нею б до печінок пропахнути, в грунт вгрузаючи по коліна. А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров, заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов, і з ордою, під дикі галаси прорешечуватись гробами, коли трусить нас дрожка сказу по віках, по роках, по горбах. 1964
* * *
У Мар'їнці стоять кукурудзи. На пні холонуть. На холоднім вітрі. В нас — хліба шмат. І молоко в півлітрі, у господині на обід позичені. Оце доб'єм просіку заступами, і скидаєм на купу штурпаки, і — гайда! Подаруємо на пам'ять колгоспові — свій заступ, тормозки, ще й облігації та трудодні — напам'ять, іще напам'ять — трирішні борги, і хай добавлять, чи нехай відбавлять — не буде тут моєї і ноги.
Піду на шахту. Повезуть — поїду (Хіба й за гратами —такі ж кукурудзи?) Бо тут собі і на штани не вигадаю в цім добровільнім допрі-барлозі. 1963
* * *
Йдуть три циганки розцяцьковані, три грації і три покори, вистукують по бруку кованими підборами. Вони ходили на село, що ген у вибалку міліє, на людську долю ворожили, на те, що буде й що було. А що було? — великі напасті, негоди, ночі без свічок, і кожен день — ворожі напади... А те, що є? — про те мовчок. А буде люди — дивне диво: дадуть і хліба і до хліба і сього року і на той рік. Їй-богу, вам не знати горя. Здасте державі — і собі що-небудь лишиться... Он кукурудза на стеблі така, хоч вішайся... Циганки вміють ворожити, їм ланки не конать, не дніти у полі. Вміють так прожити, без трудоднів. Циганки щедрі на слова: казати — ціпом не махати... За красне слово — красну плату — чи збіжжям чи грішми давай. Ідуть звеселені, підпилі, мов веслами, правують співами і співом держаться. Мабуть — от тільки стихнуть — і впадуть. А села — навзнак. Впали села: то три циганки розвеселені співають: буде, люди, в вас і мамалиґа й кислий квас! 1963
* * *
Тобою я ввесь проранений. Вигойдує серце гнів. Любив. Та любов не вигоює, бо й зцілитись не хотів.
Любив — як губив. Як тратив. І тратами терпко жив. Намарне чекав розплати. Даремно. Не заслужив. Ані прощення. Ні чемної відмови — анічогісінько! Як пісок на зубах — щемів на серці військо.
Воюйте ж мене, воїтелі! Вам треба — я можу завити, вам треба — я зможу за вітром літерами розгубитись між тител. 1962-1964
Коли ти вірить у добро навик, То віруй в Землю. Віруй в смерть і крики Тривожні породіль. Нема одвіку Легкої віри і легких утіх. Замало й слів, де треба людських рук. Будинки зводить, чи мости ладнати, Чи древній переліг переорати... Учися брати віру. Як беруть Снопи на плечі. Як беруть лопати Садівники, щоб землю перерить І здобрити. Так, як беруть солдати Гвинтівки в руки — край свій боронить. Бери у праці втому і печаль, Глибій у радості, глибій в стражданні, Звіряйсь на них, немов на пробнім камені, Загартувавши серце, ніби сталь. В роботі научайся, як народ. До скону свято вірити в добро. 1963
* * *
З надвечір'я визирає ніч. Виповнився, визрів ярий обрій. Не колишеться. Не мріє. Не струмить... — Добрий вечір! — Доброго здоров'я! 1958-1959 * - повторне включення вірша
* * *
Не співатиму. Казатиму. Отак: жінка шмаття випрала. На жердці
пришпилила. Біля ніг собачка лащиться, вимахує хвостом, іклами всміхаючись до жінки.
Спогади, що навмання блукають, випірнуть із пам'яті. Напнеться спокій твій, як сукня на дорідних грудях молодих. А ти мовчи. Шепочи, поки пливуть слова, і мовчи, коли на серці тихне.
Не співатиму. Казатиму. Тепер вистоялось. Вивірилось. Вперше — ні печалі, ні благоговіння: є вікно, і тиша, і слова.
Не співатиму. Налию в шклянку з другом недопитої горілки і дивитимусь, як день проходить галасливим гицеля візком.
Не співатиму. Слова шовкові набігають на уста. Лоскочуть. А тобі — вікно. І гамір вулиць, горілчана самота тобі.
Гамірний прогуркотить візок, у прориви хмар ввірветься небо, і доносить сонце громохке вічності високу нетактовність.
Ти кажи собі. Потиху шепочи. Не добрати з уст ясного глузду. Загубилась тиша. Без цілунків площі не пройти. І беручкий стулки вікон вітер розкриває... Не співатиму. 1964
* * *
Шишки висять, як кремові цукерки, і кучерявий травень залюбки тополь патрошить повстяні чемерки, одягнені, здавалось, на віки.
Проміння пахне глицею сосновою і нėзабудок світанковий рій легенько пінять журкітною мовою метелики, коровки, комарі.
Лопух зморився і розліг з досади, згорнувши руки, збувшися бажань. Крильми лелека ляснув — і навзаводи понісся літеплений гомін жаб.
У лісі мулько. Колеться у лісі ялицею, і листям, і крилом — Задуже синім і задуже вирізьбленим, ще й ластів'їним зойком вороновим.
Та комарі, мов коні, шиї витягли із шпар — у простір! З теміні — в весну! і топчуть непідбитими копитами малу і недолугу сарану.
Великий ліс, заловлений ув очі малої комашини, безмір п'є. Він цілий світ зворожує і врочить, охриплою зозулею кує.
Задовгий вік — не день, не два, не три дні. А до вдоволення, до досхочу. Як заряхтить повітря фосфоричне — комахи тут у грунті й заночують.
І буде ніч вигойдувати землю. Здаватиметься: дихає земля кузками, світлячками, снами й зеленню. Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись. 1964
* * *
Я марно вчив граматику кохання, граматику грудей і губ твоїх. Ти утікала і ховала сміх, поміж зубів затиснений востаннє. Біліли стегна в хижих шелюгах. Нескорена вовчиця зголодніла ти бігла, в лозах шматувала тіло, аж червонів багульник у ногах.
І як дикунка, стомленою падала, і знемагала на мульких корчах, де нам — з тобою вдвох — ніщо не вадило пізнати настигань хапливий чар. І я в твою вривався ніч, в твій сон (о, як ти вся втікала за собою!) Ти й сонна пахла брунькою вербовою — загорнена до губ у ніч і в сором. 1962-1965
* * *
Хвилин п'ятнадцять-двадцять — і дарма. І ні листів, ні слів уже не треба. Поділене навпіл зійшлося небо, хоч ні зірок, ні місяця нема у тому небі. Ні тобі хмарин — порожнє й чорне. Грайся, коли хочеш, і задивляйся у порожні очі, наздогад дожидаючи хвилин, коли забудеться — "прощай" з листа, палкі слова, і щирі, і нещирі, і тлітиме в віднайденому мирі любов — така порожня і пуста, що раптом схочеться завити вовком, бо небозвід для тебе замалий, щоб виповнити ним голодне око, щоб загубитися у ньому ненароком, забувши злагоди гіркий полин. 1965
Многолітую вістителів паш високих, як епох, і віншую ненасиття в грудні грабілих тополь. Многолітую захланне майоріння кумача, многолітую коханих, многолітую печаль. І печери, і провалля, многолітую світи, ті, що далями навальні, що не можу осягти ані серцем, ані оком, ані горлом, ні грудьми славлю вроздріб, славлю оптом і горілку, і кумир. Многолітую бровами, многолітую пером: як ярами — хай ярами. Як горбом — нехай горбом! 1963-1965
Добрий, о добрий дощ Над містом грозою зринув... Нехай хоч на хвилю спочине Гамір вулиць і площ. Вікна відкрито, груди... Дощику, припусти! І дихають небом люди, Що падає з висоти. Біжать, біжать перехожі, За ними — босоніж — дощ! Наздожене! Спороще — Хоч-не-хоч. Травню! Вируй, розітни Хмари на шмаття В хвилю зачаття Голубої весни! 1960-1961
* * *
Боюсь — спливе рядок сльозою, Кладу перо і шепочу:
Вернись, вернись, бо за тобою На крилах крику прилечу. Я так тебе чекав учора, Чекав сьогодні. А тебе Усе нема. Сльозою чорною Загус рядок, немов рубець. Ущерть сподіваний, заждалий Зову. Та поверта луна... Так, ніби лист нерозпечатаний Верта безжальний адресат. Немов передгрозова чайка Шугає, мечеться, кричить Печаль. Рушаю за печаллю... Так, як прощення заслужить? Не заслужив іще. І ждатиму В надії руки простягну. Клени. Та тільки не мовчанням Виповідай мою вину.
Бо я вже сам не знаю — де ти, Де я — не знаю. Хто із нас Отут щеза. Чия сльоза На сонці провесни згоряє. 1963
Заким пролізеш у голки вушко — Обдерешся, як пес в шелюгах. Все побільше — лишаєш з одягом. Все поменше — з собою.
На тім боці, вузькім, мов шпарка, — Жужмом серце, штани, голова. На тім боці — стільки всякої всячини. А ти, як бубон, — голісінький.
Підв'язали в раю нитками Сороміцьке тіло твоє. Набігає брижами обурення, Жаль — брижиться.
На цім боці стаєш, мов матінка Народила, випрямила до губ. На цім боці — все на одну мірку. Все — плазує. 1963
* * *
Холодна, синяво-полискова,
Кучерява од дружніх співів,
Підвелась на туманах весна,
В шиби дзьобом ударила —
5 і день зайнявся.
І зразу — Кіндратівка.
Яруги — ченцями ночі.
І гіркотою серця
Губи запахли.
10 Виривається. Проривається.
З невидублених кожухів,
З териконів — і стрімголов
У поля, на долину,
Виломлюється з голубого реготу,
15 Аж осипаються сизо-червоні
Верески. На диких кронах —
Ранок видивлений.
Так кінь переходить з клусу
учвал. В перебіжні трави.
20 Так радість мою просторену
Прогнилі спиняють пні.
О, ще — замало!
Замало. Вірно — безкраїше.
Замало. Пружніше вірю:
25 В жовтий дзенькіт копит.
Вірю в весни пришестя
Вірю в дороги жайворів.
Вірю: вже линуть жайвори,
Аж обрій од крил кипить.
30 Холодна, синяво-полискова,
Весна — по розтріслій кризі
З колюче-гострими берегами —
Чорною річкою.
1963-1964
***
Вперед — і вище. Уперед — і вниз.
Життя завжди горбате — аж до гробу.
А спробуй зупинитися. А спробуй
Звестись до хмари, впасти до понизь —
5 Тобі ніщо не вдасться на землі,
без часом визначених траєкторій.
А на орбіті — полум’ям витворюйся,
Згоряючи по часточці в імлі.
Нехай космічній, трансконтинентальній,
10 міжгалактичній круговерті — хай.
Ти, палений, — живеш. Ти, живши, — палений
Небесним голодом ачи земним коханням.
Від радості до роздумів — півроку.
Як від народження — до смертного порогу.
1964-1965
ОБРАЗОК
Дівчинка у чорному, неначе чорногуз,
Захмеліла промежи скакалкою.
Жареною хрумкала кукурудзою.
Дівчинку звали Галкою.
5 Дівчинка у чорному, галченя,
кісками косилася межи подруг.
З класу в клас. Ану ж, дівчатка, доганяйте,
перейдіть, зажмурившись, коридором.
Дівчинка у чорному — серед дня
10 бавиться, гойдається, як гондола.
І ніщо ту дівчинку не спиняє:
гратись — дуже радісно, навіть — коли довго.
Граються дівчатка веселі в клас,
Їм будинки виділили подвір'я.
15 Чорне і квадратне в Галки щастя,
бо таке квадратне двору довір'я.
1965
* * *
Немало люблячих тебе, народе мій!
А я не можу й слова проронити,
А я не можу підійти і звіритись.
Освідчуватися не вмію.
5 Та й як хвалить? І як сказать — люблю?
І як промовить, що люблю — тебе я?
І як між кабінетів, між антеїв
Я підійду і словом прохоплюсь?
Ні, не скажу, що небо ти моє.
10 Що я увесь до грана — тільки твій лише.
Не панегіритиму карамельним віршем.
Ти ж муж єси! Ти воїн! Ти боєць!
Не гнівайся, коли тобі я мовлю
Синівськи-чесно. І прости мені:
15 Анініколи. До останніх днів
Я не навчусь звірятися в любові.
Мені здасться, я ще не пізнав,
Як прагне думка чистоти і звершення.
Дозволь же йти з тобою у позавтра
20 З любов'ю в серці і в труді. Найперше.
1961-1964
***
Ти десь блукаєш досі, босоніжко,
По ранніх травах. В лузі. По росі.
Ти кульбаба. Ти повнишся в красі,
Довірливу ховаючи усмішку.
5 Ти заспіваєш ранок. Стихне луг…
Йому б напитись пісні молодої,
Джерельною упитися водою,
Поки віддатись до косарських рук.
А доки коси клеплять — заспівай,
10 Засій свій жаль і заплети кісничку
і кинь вінок у журкотливу річку,
і поки він не зникне — не змовкай.
Джерельну воду в пригоршнях червоних
Тобі до уст моїх не донести.
15 І за розлуку. Й за любов прости.
І за печаль, що тоскно в соснах тоне.
1960-1961
* * *
Тридцять сьомий — неначе жарт,
як кавалок у горлі.
Від країв набігає пожар
у тюремному коридорі.
5 З варти, з камер, із ключарів
утікаючи поодинці,
тільки вихопився — й згорів.
А згорів — то і в воду кінці.
Тридцять сьомий — прямий, як стек,
10 вузлуватий, як бучок з дуба.
Пересохлий ковтає степ
пігулки жалкі душогуба.
Ніби сам песиміст — вусань
(зашморг шию суху не вхопить)
15 перетрушує небеса,
революцію в крові топить.
Ворожбит з голови до ніг,
кат від ніг до зубів — він знає:
він сидітиме на коні:
20 під копитами ж світ конає.
1962
* * *
Думок червоні фонтани
осипаються білим лоскотом пін.
Думок червоні фонтани
б’ють з мого терпкого
5 укороченого по рівень ключиць
мого фіолетового
крутого горла.
Я піднімаю голову —
і закидаю своїх
10 думок червоні фонтани
як вогненну гриву
горизонтально розплатаного
скакового коня.
Я опускаю голову —
15 і переливаюсь в фонтан
пересохлих білих лоскотних бризків,
в їх потужні
гулкі і жалібні стогони,
що відбиваються у моїх ушах
20 далеким мотивом
з дитинства знаної пісні:
Ой ти Галю
Галю молодая
підманули Галю
25 узяли з собою.
Я нахиляюся за собою,
ловлю ся
в думок червоних фонтанах
і осипаюсь білим лоскотом пін.
30 А морозний ранок
сліпить: видовжує мої очі.
Він, перебродивши
на скалках сліпучих барв —
блакитно-розбіленої,
35 мерехтливої, як північне сяйво,
і червоної барви дня,
цей ранок
виростаючи на сніговому мовчанні,
не займаному ні людиною, ані звіром,
40 цей ранок
сліпить мої очі,
викрешуючи різноколірними копитами
сухотливого коня
мигтливо-білі, розжарені бризки грудня
45 цей ранок
рипкий усипаний крохмалем
цей ранок
приймає мене, як порожню амфору,
з котрої,
50 зачерпнувши морозу,
можна довго-довго
виливати трунок моїх
розпуклих, як трояндні бутони
гірких різноколірних очей
55 і чути хлюпіт
білих пелюсток снів
на червоних трояндах
січневих роздумів паморозі.
1964
***
Нерадісно — після десятка літ
знов затишок колишній відшукати
Минулі роки — як даремні втрати
Серед яких і твій згубився слід.
5 Немов саме роздвоєння було —
від прадідів. І в мить твого зачаття