"Так незбагненно белькотять тополі, так хижо сонце свище над Софією, і віщий вітер Видубичів носить в твоїх очах ослаблих пам’ять літ". (Василь Стус)
Після арешту 1972 р. і подальших таборів та заслань (період "Палімпсестів") образ Софії в поезії Василя Стуса стає одним із головних в контексті розуміння поетової України, Києва і навіть його "чесної справедливості" як такої.
Не випадково образ Софії зустрічається в філософській ліриці поета аж у 16 віршах. І все це в проміжку 1969-1979 рр.
1-2) Вперше - у віршах "Немов вогненні кільця леопард..." і "Так незбагненно белькотять тополі...", написаних між 1969 і 1971 рр., в час, який можна охарактеризувати як передчуття Долі і пов'язаних із нею майбутніх випробувань.
3) "Сосна із ночі випливла, мов щогла..." ("Час творчості", "Палімпсести").
4) " Уже моє життя в інвентарі..." ("Час творчості", "Палімпсести").
5) "Син — ще малий — вигулькував, як птах..." ("Палімпсести").
6) "Уже Софія відструменіла..." ("Палімпсести").
7) " Так тонко-тонко веде музика..." ("Палімпсести").
8) " Сто чорних псів прогавкало. Сто псів..." ("Палімпсести").
9) "Десь цвіте Софія, мов бузок..." ("Час творчості", "Палімпсести").
10) "Де свінула Софія світанкова..." ("Час творчості", але вірш датовано 1969 р.).
11. "За сном не чув я, що мороз надворі пересівся..." (1973-1979 рр., поза збірками).
12. "Отак собі й живу, позбулий часоплину..." (1973-1979 рр., поза збірками).
13. "Той ранок, мов Софіїне крило..." (1973-1979 рр., поза збірками).
14. "Як гостро сколотий уламок..." (1973-1979 рр., поза збірками).
15. "О скрипки тьмавий гуд — мов скапує живиця..." /варіант "Б"/ (1973-1979 рр., поза збірками).
16. "Аж ось і я: заліз на сьоме небо..." (1973-1979 рр., поза збірками).
Звісно, враховуючи приблизно 10-літній часовий проміжок між першою появою образу Софії у віршах Василя Стуса і хронологічно найпізнішими (13-15 вірші), частина з яких написана на засланні, спостерігаємо видозміну трактування-наголошування-інтерпретації цього символу: від наголошування на поневаженій "Мудрості" наприкінці 1960-х до ностальгійної недосяжності наприкінці 1970-х, де "Мудрість-Софія" якориться і матеріалізується Дніпром та іншими святими місцями Києва (16-й вірш). Або, інакше кажучи, з площини чисто духовної занижується ("вростає в ґрунт") у знакових архітектурних та природних втіленнях.
Саме в творах періоду "Палімпсестів" чин втілення духу у щось матеріальне стає наскрізною темою осмислення, до якої постійно повертається Василь Стус: невтілений дух зникає, втілений - стає наріжним каменем, на якому постають міста, народи і нації.
Для Василя Стуса в період неволі Софія Київська стає тією втіленою духовною основою (символом осердя духовної батьківщини), без якої неможливо уявити ні Київ, ні Україну, ні навіть мати повноцінне буття.
Отже, СОФІЯ
- або Мудрість, в юдаїстичних та християнських релігійних традиціях - це втілена мудрість Божества. Поняття Софії виникає в античній Греції. Сергій Аверинцев звертає увагу, що в Гомера Софія зустрічається в комбінації з іменем богині Афіни щодо справ будівництва, впорядкування простору, ремесел та творчості.
Аверінцев пише, що в "самої Афіни багато спільного із наступною Софією, втім, якщо міфологема грецької Афіни як богині мудрості (але без прикладання до неї терміну Софії) є втіленням мудрості, то мудрість у грецькій міфології не є особою. Інакше у старозавітній традиції, де поняття Мудрості - силою самої специфіки юдаїстичної міфології - набуває особистісного вигляду: саморозкриття Бога у світі мало набути характеру "особи" (або "ніби особи") - як другого і підлеглого "Я" Бога".
Таке трактування дуже близьке до Стусового розуміння місії поета: поет мусить стати голосом землі-народу-нації, який споглядає, фіксує, транслює і пов'язує у нерозривну єдність образ та його втілення. А тому свідчення поета мають бути максимально актуальними і довершеними, бо лише так можна сподіватися на тривання створеного поетом у часі, лише так можна зафіксувати зліпок духовного буття. Але - так само - Василь Стус з граничною ясністю усвідомлював, що для виконання такого завдання його біографія (Доля, особистість) має бути відповідною, бо інакше написане виродиться в банальну декларацію.
Таку максиму для самого себе Василь Стус вперше, здається, формулює у передмові до "Зимових дерев": "поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті... Ще — ціную здатність чесно померти...".
"Нарівні зі смертю — ми вже непоборні. Нарівні зі смертю — сягаємо мет".
Саме тоді починається усвідомлене будування поетом своєї біографії ("Щоденник Петра Шкоди"), супроводжуване "кшталтуванням", "самособоюнаполвненням" та "квітуванням" навіть у тих ситуаціях, де абсолютна більшість людей спроможеться відчувати самі страждання. Цей досвід долання зненависті за допомогою любові за 10 років підносить Василя Стуса - особистість і поета - на той екзистенційний рівень, де можна - Поетові, а не комусь іншому - сказати: "Нарівні зі смертю — ми вже непоборні. //Нарівні зі смертю — сягаємо мет". І, дещо декларативне, хоча й значно більш відоме - "Як добре те, що смерті не боюсь я...".
І у випадку зі Стусом це не було натяжкою. Йому вірили. За ним визнали право говорити такі тези на високому регістрі.
Інша річ, що мало хто зважив на те, що це лише етап на шляху саморозвитку поета Василя Стуса. А справжньою метою поета було залишити свою візію справжньої втіленої України. І образ цієї України, її предметна тілесність має в своєму серці Софію, як храм, і як образ (або як втілену мудрість і наріжний камінь).
І саме повага до цього образу змушує Стуса-людину скрізь і завжди жити так, аби мати моральне право бути поруч з Софією.
СОФІЙНІСТЬ - в перекладі з грецької - майстерність, знання, мудрість. В християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тварного. Термін базований на образі Софії, яка в юдаїстських та християнських релігійних уявленнях є уособленням мудрості Бога. Софія - це світ у Бозі, світова душа, світ як зібрання Божих ідей, смислів, задумів.
В Стусовій філософській ліриці "Палімпсестів" - це надзавдання ословити (сформувати) не реальний, а ідеальний (божественний?) архетип величного світу народу, який знаходився в загрозливій (межовій) ситуації.
ds